Казки народів світу
- Автор: Сидоренко Ирина
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
Так і сталося. Прилетів орел, схопив дзьобом хусточку і віддав Хосе.
Прискакали вони до річки, а вода там каламутна.
Хосе питає:
— Як же мені дістати перстень із дна такої глибокої річки, якщо нічого не видно й невідомо, де він упав?
А кінь:
— Не журися. Поклич рибку, яку ти врятував, вона й витягне.
Так і сталося. Рибка пірнула і випірнула, махаючи радісно хвостиком, із перснем у роті.
Повернувся Хосе до палацу дуже задоволений. Віднесли усе це Белья-Флор, а вона й каже:
— Не відчиню, не покину кімнати, поки того, хто викрав мене із замку, не зварять у киплячій олії.
Жорстокий король пообіцяв вволити її бажання, а Хосе сказав, що нічого не вдієш, доведеться йому вмерти, зварившись в олії.
Увійшов зажурений Хосе у стайню та й розповів про все білому коневі.
А кінь:
— Не журися. Сідай верхи, я поскакаю і від бігу спітнію, так ти змасти своє тіло моїм потом, хай тоді кидають тебе в казан,— з тобою нічого не буде.
Так воно й сталося. Вийшов Хосе із казана і зробився таким гарним і ставним хлопцем, що всі здивувалися, а найбільше — Белья-Флор. От вона і закохалася в нього.
Коли старий і негарний король побачив, що сталося з Хосе, то захотів і собі зробитися таким, щоб Белья-Флор закохалася в нього. Пірнув він у казан та й ошпарився на кістку.
Тоді всі проголосили королем Хосе, і він побрався з Белья-Флор.
Пішов він подякувати білому коневі за добру службу і поміч у біді, а кінь і каже:
— Ти був добрий і щедрий, і за це дістав справжню винагороду. Завжди роби людям добро, і ніколи не пошкодуєш.
І добрий Хосе, хоч і став королем, ніколи про це не забував.
ДАРУНКИ ФЕЇ КРЕНСЬКОГО ОЗЕРА
Італійська народна казка
У далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось годувала їх.
Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше терпів від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі.
От якось скликав він синів своїх та й каже:
— Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.
— Гаразд, ми підемо,— відповіли одинадцять синів,— тільки нехай найменший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?
А батько їм і каже:
— Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческа, то й самі береженими будете.
Старші сини не посміли іти батькові наперекір.
Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу.
Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:
— Навіщо нам такий тягар волокти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.
Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.
Підходять вони до моря й бачать — прив’язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:
— Нумо лиш у човен та попливімо до Сардінії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.
— Згода, попливімо до Сардінії! — підхопили всі брати.
Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.
— Доведеться комусь із вас,— каже братам Анджело,— ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.
— Е, ні! — вереснув Лоренцо.— Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.
— Аякже! — відказав Анджело.— Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческа?