Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Творити хоче той, хто любить, бо він зневажає! Що можна знати про любов, якщо не довелося зневажати саме того, кого любив!
Із любов'ю своєю і творінням своїм простуй у свою самотність, о брате; а потім уже за тобою поплентається справедливість.
З моїми сльозами йди у свою самотність, брате! Я люблю того, хто у творінні хоче перевершити самого себе і так гине.
Так казав Заратустра.
ПРО СТАРИХ І МОЛОДИХ ЖІНОК
— Заратустро, чому так боязко ти скрадаєшся в сутінках? І що так обережно ховаєш під своїм плащем?
Чи не скарб, тобі подарований? 4 може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?
— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра.— Це скарб, мені подарований,— невеличка істина, яку я несу з собою.
Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.
Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона мовила до душі моєї:
— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи не казав він нам про жінку.
Але я заперечив:
— Про жінку слід говорити лише з чоловіками.
— Побалакай і зі мною про жінку,— сказала вона.— Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.
І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:
— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має єдину розгадку,— зветься вона вагітністю.
Чоловік для жінки — лише засіб: метою є завжди дитина. Та що таке жінка для чоловіка?
Справжній чоловік поривається до небезпеки і гри. Тому й прагне він жінки як найнебезпечнішої іграшки.
Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — глупство.
Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.
Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але чоловік дитинніший, ніж жінка.
У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Гей, жінки, знайдіть дитя в чоловікові!
Нехай жінка буде іграшкою, чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяний чеснотами світу, якого ще немає.
Нехай у вашій любові світить промінь зірки! Нехай вашою надією буде: «Якби мені народити надлюдину!» - Нехай у вашій любові буде сміливість! Любов'ю своєю виступіть проти того, хто вам навіює страх.
Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай ваша честь полягає в тому, щоб любити міцніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другим.
Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо вона жертвує всім і все інше не має для неї вартості.
Нехай чоловік боїться жінки, коли та ненавидить — бо в глибині душі чоловік тільки злий, натомість жінка — погана.
«Кого ненавидить жінка найдужче?» — так спитало залізо в магніта. «Я тебе ненавиджу найдужче, бо ти притягуєш, але сили притягти тобі бракує».
Чоловіче щастя — «я хочу». Жіноче — «хоче він».
«Ти диви, який тепер світ довершений!» — так думає кожна жінка, коли скоряється з усієї любові.
І коритися повинна жінка, й знайти глибину для своєї поверхні. Поверхня — то вдача жінки, ворухка, бурхлива плівка на мілкій воді.
А чоловікова вдача глибока, потік її у підземних печерах вирує,— жінка відчуває силу потоку, але не розуміє її.
Тоді озвалася до мене стара:
— Багато люб'язного сказав Заратустра, а надто для тих, хто для цього ще молодий.
Аж дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них усе-таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?
А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!
Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме ця невеличка істина.
— Дай мені, жінко, свою невеличку істину! — попросив я.
І стара промовила так:
— Ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!
Так казав Заратустра.
ПРО ЗМІЇНИЙ УКУС
Якось Заратустра заснув під смоквою, а що була спека, то він поклав руку на обличчя. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він забрав руку з обличчя й подивився на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулася і хотіла втекти.
— Постривай,— сказав Заратустра,— я ще тобі не подякував! Ти вчасно мене розбудила, далека ще в мене дорога.
— Коротка вже в тебе дорога,— сумно озвалася змія.— Моя отрута вбиває.
Заратустра всміхнувся.
— Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він.— Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.