Таємний посол. Том 1

Алі знає, як продавати товар для гаремів, і сподівається мати добрий бариш. Сьогодні ж вивів тільки чоловіків і підлітків.

Широкий базарний майдан на березі затоки весь запруджений народом. Галаслива юрба, що ввібрала в себе прибережних і степових татар, греків, турків, венеційців, караїмів, абхазців, вирувала, ґелґотала, кудись поспішала, щось купувала і продавала.

Гірський кряж захищав місто від холодних північних вітрів, і опівдні проти сонця навіть у грудні тут було тепло й затишно.

Весь лівий край базару — невільничий. Від міста його відділяла висока кам’яна стіна, викладена з ніздрюватого біластого вапняку. Попід стіною — забиті в землю палі. До них прив’язують невільників.

Живого товару було небагато, і задоволений Алі спостеріг, як за його валкою ринула ціла юрба покупців.

Меткі наймити швидко поприв’язували чоловіків до паль. Вони старалися, бо мурза пообіцяв кожному добрий бакшиш — винагороду.

Арсен стояв крайній. Його сусідом ліворуч виявився якийсь міцний бородатий чолов’яга. Незважаючи на зимову пору, він був до пояса голий і мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сірячину. З–під копиці скуйовдженого пшеничного чуба визирали великі голубі очі.

— Гріємося, батьку? — невесело спитав Арсен.

— Гріємося, синашу, — усміхнувся бородань, блиснувши білими міцними зубами. — А чому ти звеш мене батьком? Хіба я старший за тебе?

— А хто тебе розбере, — відповів козак. — У нас на Запорожжі навіть діди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звідки, брате?

— Донський козак я. У нас борода — звичайна річ.

— О, то ми й справді брати. Від Дону до Запорожжя — рукою подати.

— Давно з України?

— Два тижні. Весь час були в дорозі.

— Я теж. Тільки вчора пригнали в Кафу. А куди далі поженуть — хто знає… Бачиш, який відгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить і зажене в Туреччину! А звідти не те що втекти — навіть думати про домівку нічого… Ні, краще б зразу загинути, ніж конати на каторзі чи подихати рабом десь у копальнях Єгипту!

— Не каркай, друже, не наврочуй біди, — вона сама нас знайде.

Дончак похмуро посміхнувся.

— Е–е, мабуть, хтось раніш накаркав. Якої ще більшої біди треба? — Він показав на свої зв’язані руки. — Нема гірше, як бусурменська неволя!

— Всяка неволя лиха, бодай її вік не бачити! — сказав Арсен і додав: — Дивись, той купець сюди простує… Запримітив, старий коршун, де поживою пахне!

До них підходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбані. За ним повагом ішли два дужі охоронці.

Хазяїн донського козака і мурза Алі ще здалеку вклонилися багатому покупцеві, почали навперебій закликати до себе.