Історія польсько-українських конфліктів т.3

Панове доктори, доценти, професори! Директори історичних інститутів! Декани, проректори і ректори вищих навчальних закладів, члени і працівники Польської Академії наук, які мають у доробку численні й великі томи цінних праць про боротьбу народу з окупантом на Любельщині, — де ваш аналіз причини польсько-української боротьби на колишній території Галицько-Волинського князівства?

У «Щоденнику років окупації» професор Зигмунд Клюковський прекрасно показав роль польського шумовиння у винищенні єврейського населення, яке проводилось німцями у Щебжешині. Чи є хоча б один подібний фрагмент у Ваших працях на тему винищення українців? Боїтеся, що суспільство пригадає волинську різанину? І чи не час уже сказати правду, що волинська трагедія була відповіддю на співпрацю польського населення з найбільшим ворогом незалежної України — «советами», на пацифікацію українських сіл на території Західної України, на доноси місцевого населення до окупаційної влади через фольксдойчів і дрібних польських службовців німецької адміністрації та господарських установ, які діяли на користь окупанта (кооперативи, переробка сільськогосподарської продукції, торгівля, пошта), на намагання утримати польською меншістю окупаційний статус над переважаючою українською більшістю? І т. д. і т. ін. Чому ніхто з польських істориків не бачить того, що зауважив болгарський комуніст Всеволод Волчев, який займається історією Польщі? Ось фрагмент[30] його спостережень:

«(…) Правиця лондонського табору вже у 1943 році започаткувала збройні антиукраїнські дії, подаючи їх як протидію антипольській акції ОУН і УПА. Але удари Армії Крайової були спрямовані у першу чергу проти мирного українського населення, яке у своїй основній масі не брало участі в терористичній акції ОУН, УПА, підрозділів дивізії СС «Галичина» й української поліції».

Ось як характеризує ситуацію на цих теренах тодішній командир одного з підрозділів Армії Людової на Любельщині Е. Грончевський[31] («Ластівка»): «З прикрістю мушу зазначити, що на прибузьких землях першість у знущанні над мирним населенням належала реакційному підпіллю, бо напади українських націоналістів були рідкими, здійснювались кілька- чи кільканадцятиособовими бандами, які проникали на лівий берег Бугу і, як правило, швидко втікали назад. Використовуючи прецедент, командири реакційного підпілля організували на цих теренах широкомасштабні вилазки, переслідуючи населення у селах, де проживали українці. У цих вилазках не раз брали участь організовані кількасотособові ватаги, які сіяли страх, знищення і залишали після себе сліди невинно пролитої крові.. Нам підтвердили все, що ми чули серед населення про польсько-українські стосунки, називаючи конкретні факти і докази… Зусилля підрозділів пролондонського підпілля були спрямовані головним чином на боротьбу, а швидше на винищення сіл, де проживали українці та змішані родини».