Квіти в легендах і переказах
- Автор: Золотницький М. Ф.
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Квіти в легендах і переказах». Краткое содержание книги:
дореволюційному Санкт-Петербурзі.
Тоді ж вона набуває особливої популярності й серед сільського населення Франції.
Букетики гвоздик дарують тепер дівчата сільським хлопцям, котрі вирушають на війну, висловлюючи тим сами побажання якнайшвидше повернутися переможцями, а головне живими і здоровими. Та й самі — як молоді, так і літні — наполеонівські солдати вірять в ча-родійність квітки і не розлучаються з нею, зберігаючи при собі, оскільки вважають її талісманом проти ворожих куль, а також засобом, що додає хоробрості. Скільки таких букетиків знаходили потім на полях битв, на грудях звитяжців, котрим не судилося більше побачити своєї батьківщини!
Взагалі поняття про хоробрість та безмірну відвагу були настільки пов'язані — як у народі, гак і у війську — з цією квіткою, що Наполеон І, запроваджуючи 15 травня 1802 року орден Почесного легіону, за колір стрічки цього вищого французького знака доблесті узяв колір гвоздики, тим самим увічнюючи пам'ять про її роль в історії Франції, а також любов французів до цієї квітки.
Завважимо, до речі, що окрім Конде, гвоздику любив і нещасний король Рене, який, позбавлений Людовиком YI свого батьківського спадку — герцогства Анжу, усамітнився в прованському містечку Екс і зайнявся розведенням гвоздик. Розпочата ним тут культивація квітки опісля так захопила мешканців містечка, що й понині, незважаючи на промайнулі століття, місто Екс славиться своїми гвоздиками.
Вона ж була улюбленою квіткою й марнославного герцога Бургундського, внука Людовика XY, котрий в юні роки мав себе за великого садівника. Цій зарозумілості, як розповідають, додавав жару один із придворних лестивців, котрий щоразу, як тільки принц висаджував гвоздику, уночі міняв її на розквітлу й запевняв, що принц володіє таким магічним впливом на природу, що посаджена ним рослина розвивається за одну ніч. І хоч яким дивним усе це може видатись,
але принц був настільки засліплений своєю величчю, що цілком вірив подібній байці...
Нарешті, поріднившись з орденом Почесного легіону, червона гвоздика в 1815 році, коли настає друга реставрація, міняє своє призначення й перетворюється на емблему прихильників Наполеона, тимчасом як роялісти, особливо пажі та гвардійці, вибирають своєю емблемою — білу.
Цей вибір емблем стає, у свою чергу, предметом постійних кривавих сутичок між прихильниками тієї й іншої партії, які часто закінчуються дуже сумно.
Як приклад, можна навести історію нещасного молодого Сен-Прі, пажа Людовика XYIII.
Одного разу він приїхав у гості до своєї тітки, статс-дами герцогині д'Ангулем, не маючи при собі гвоздики.
«Як, ти не носиш емблеми? — запитала вона, всміхаючись.—Чи ти боїшся бонапартистів?»
До зали якраз заходила герцогиня д’Ангулем. Почувши ці слова, вона сказала: «Докори вашої тітоньки несправедливі. Я знаю, що ви, Сен-Прі, мов Баяр,— безстрашний лицар, й віддані нам усією душею».
З тими словами вона взяла із білого букета гвоздик, що стояв поряд, одну й увіткнула в петлицю Сен-Прі.
«Глибоко зворушений увагою вашої високості,— відповів, кланяючись, Сен-Прі,— можете бути впевнені, я доведу, що ви маєте рацію».
Увечері, гуляючи з кількома своїми товаришами на бульварі, маючи у своїй петлиці білу подаровану гвоздику, він зустрівся з групою. офіцерів-бонапартистів, що мали іншу емблему — червону гвоздику в петлиці.
«Дуже маркий колір ви носите, панове»,— зухвало заявляє один
із них.
«Так, справді, надто маркий, щоб ви могли його носити»,— відповідає Сен-Прі.
Миттєво розгоряється сварка. Офіцер вихоплює свою шпагу, Сен-Прі — свою. Шпаги схрещуються, й починається поєдинок.
На жаль, офіцер, що спровокував сварку, виявився відомим брет-тером, і молодий Сен-Прі, незважаючи на свою відвагу, не в змозі довго протистояти йому.
Вражений просто в груди, він падає на землю якраз у хвилину, коли підбігає військовий патруль, щоб розборонити їх.
Побачивши патруля, офіцери розбігаються, залишивши Сен-Прі самого.
Піднятий своїми товаришами, поранений Сен-Прі їде в кареті до свого училища.
Випадково, в той час, коли його підвозили до училища, мимо проїздила і його тітка з принцесою д'Ангулем.
Не помітивши, який він блідий, але бачачи на грудях його червону (від крові) квітку, вона вигукує:
«Ганьба, ганьба! Негідний, він нас соромить, він носить червону гвоздику!»
«Так, моя повелителько,— відповідає слабким голосом Сен-Прі,— червону, але, як і раніш, чисту; вона забарвлена моєю кров'ю».—«Боже мій! — вигукує, побачивши кров, розгублена принцеса.— Він же поранений. Бідне дитя — це я його вбила»...