Шукачі скарбів

— Велика втрата крові. Два ребра зламано, голова розбита, одна рука взагалі на чесному слові тримається. Наряд чи я зможу бути вам чимось корисним.

— Як же, пане лікарю? — почала скиглити жінка. — Ми заплатимо… Золотом, у нас є…

— А ви можете заплатити сонцю, аби воно не заходило? — філософськи запитав професор із Томська. — Не розумієте? Отак. Тут медицина безсила, н-да. Я про всяк випадок побуду в Данила Кіндратовича. Раптом якісь покращення будуть, хоча…

Цілий день Силантій бився в гарячці, а під вечір раптом прийшов до тями й покликав до себе Спиридона. Говорив він тихо, хлопець мусив нахилитися мало не до самих губів, аби почути, що говорить батько.

З усього сказаного Спирка зрозумів — батько знає, за які гріхи йому така кара. Наздогнала його смерть за те, що дав померти п’ять років тому незнайомому чоловікові, який вийшов із тайги й попросив у нього допомоги. Спирка знав, про кого батько говорить, лише кивав і слухав далі: той чоловік знав, як дістатися до великого золотого родовища. Сам Силантій не розбереться в тих каракулях, які знайшов при незнайомцеві, а він, Спирка, повинен. Саморобна карта захована за іконами. Там лежить і золото — за весь час Рогожин так і не наважився обміняти скарб незнайомця на асигнації.

Вночі Силантій Рогожин помер.

Поховавши батька, Спирка не став довго думати: прихопив карту, кисет і подався прямо до Данила Кіндратовича. Адже грамоті він був так само мало навчений, як і покійний Силантій. Тому так міркував — нехай Назаров викликає паничів із Томська, вони розберуться, що до чого, а його, Спиридона, щедро нагородять. Було Рогожину-молодшому лише шістнадцять років, і хотілося йому знайти собі тепленьку місцинку біля хазяїна Данилівки. І свій щедрий подарунок вважав виявом відданості та бажання служити Данилові Кіндратовичу не за страх, а за совість.

Усе повернулося не так, як задумав Спирка. Назаров його вислухав, покивав головою, подарував срібний карбованець, пригостив казенною горілкою, обіцяв щедру винагороду, якщо намальована карта справді вкаже шлях до золота. Полетів Спирка додому, наче на крилах.

А за два дні прийшли жандарми й забрали його під крик та сльози матері. Убивця ваш синок, казали їй. Хай молиться, аби шибениці уникнув за свої злодійства.

За жандармами надворі спостерігав Данило Кіндратович Назаров зі своєї брички. Коли закутого в кайдани Спирку посадили на воза, він звелів візниці їхати геть. Начальник томської пошукової поліції зайвий раз довів Данилівському поміщикові свою щиру дружбу.

Хай рогожинський виблядок побуде подалі звідси. Раптом ця історія з золотом не така вже неймовірна…