Шукачі скарбів

Чоловік усвідомив — цього разу, лігши, стати на ноги не зможе. Викрикуючи зрозумілі лише йому слова назустріч вітрові, він став рачки і поповз, волочачи за собою по землі рушницю. Зупинка означала смерть.

Дерева раптово ніби розступилися перед ним, і чоловік виповз на ту саму галявину. Помилитися неможливо — ось сосна, зрубана ними й покладена скраю верхівкою туди, звідки люди прийшли. Він виповз просто до зваленого стовбура, трохи з іншого боку, ніж треба. І відразу, ніби довкола не бушувала завірюха, вирахував радіус похибки. Бог є, він любить Свого вірного слугу й раба — чоловік зрозумів, що якимось дивом йому вдалося повернутися на вірний шлях, не надто занурившись у незвідані нетрі тайги. Отже, він вчасно схаменувся.

Тепер уже недалеко.

Ще один ривок, тільки підкріпити сили.

Він нічого не бачив, але поповз уздовж галявини, приблизно пам’ятаючи, де вони залишили позначку. Він втратив відчуття часу, тому не міг точно сказати, скільки лазив по землі, поки рука сама не наштовхнулася на вбитий у землю міцний кілок, вже трошки припорошений снігом. Зараз треба стати на ноги. Спираючись на кілок, чоловік випростався, повернувся спиною до вітру, який на просторі галявини зовсім розгулявся. Потім, знову взявши рушницю на плече, розвернувся і, намагаючись триматися на вітрюгані рівно, відрахував п’ять кроків у бік зваленої сосни.

Зробивши останній крок, упав навколішки, витягнув із піхов ножа і почав затято довбати землю, що вже встигла добряче промерзнути. Місце, де закопаний запас продуктів, визначив одразу, по грудках землі. Адже минуло лише десять днів відтоді, як вони пішли звідси. Розходившись, чоловік навіть упрів, і відчувши, як піт тече під теплим одягом по спині, не втримався й зареготав. Відкинув теплі рукавиці, розстебнув теплу шинель і працював далі.

От Чалий, ну молодець, сучий син! Знав — треба буде відкопувати, тому звелів закопати мішок не дуже глибоко. Хоча довелося-таки досить довго подовбати землю, зусилля не лишилися марними — під лезом відчулася тканина, ще трохи терпіння — і ось уже чоловік відповзає з мішком до краю галявини, під захист дерев. Не витримав, вирішив не возитися з вузлом — просто розрізав його ножем. Рука жадібно пірнула в надра мішка і схопила перше, що намацала зверху: бляшану банку з тушонкою. Ще в мішку знайшлася ковдра, твердий, схожий на камінь буханець хліба, дві бляшанки з тушонкою на самому дні і нарешті фляга. Він особисто поклав її в мішок, завбачливо наповнивши французьким коньяком, пляшку якого придбав за шалені гроші в лавці одного томського купчика. Корок не хотів піддаватися, та чоловік, відчувши раптом несподіваний приплив сил, наліг на нього мало не всім тілом і домігся свого.

Жадібно і спрагло він зробив добрячий ковток. Тепло приємно розтеклося тілом, але сп’яніння не відчувалося. Хоча випив чоловік натщесерце й був дуже змучений, алкоголь лише зігрівав усередині. Лише після другого ковтка в голові запаморочилося, і чоловік рішуче загвинтив флягу, приладнав її до паска, взявся до консервної бляшанки. Чомусь спало на думку: це ж Наполеон вигадав консервоване в бляшанках м’ясо для своїх солдатів. Отже, він тут, у тайзі, майже наполеонівський вояк. Або й сам Наполеон… Ясно, починав діяти французький коньяк…