Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Він його ніколи раніше не бачив. Зарослий бородою, яка стирчить клоччям у різні боки, простоволосий, хоча без шапки не вийдеш навіть до вітру, без рукавиць. Худий, брудний, на плечах — порожній рюкзак. З лівого рукава шинелі ніби хтось висмикнув шматок, довкола запеклася кров. Незнайомець, здається, знепритомнів, опинившись нарешті в теплі.
— Силантію, що там? — озвалася сонним голосом жінка з ліжка.
— Ай, заткни писок, дурепо! Світла сюди давай, хутко! Більше світла, води грій, ворушися, мать твою так!
— Ох ти, Господи, царице небесна! — закректала дружина, вилізла з-під стьобаної ковдри, але, побачивши посеред світлиці чоловіка, зойкнула, перехрестилася, піднесла лампу ближче. — Матір Божа! Це хто ж такий?
— Не твоє собаче діло! Воду грій, воду! Дров давай більше, ворушися!
З лежанки вистромилася кудлата хлопчача голова.
— Батю, чого там?
— Хоч ти цить! Лежи там, заразо, без тебе розберуся!
Голова зникла — Спирка знав крутий батьків норов. Коли щось не так, він міг «приласкати» і жінку, і сина канчуком, віжками, поліном, словом — усім, що підвернеться під руку.
Постоявши над незнайомцем якусь хвилину, Силантій повернувся до образів у кутку, перехрестився й заходився роздягати прибульця. Під теплою добротною шинеллю, не інакше — офіцерською, був теплий шерстяний светр. Під ватяними штаньми — ворсисті кальсони. Кисті рук обдерті, на лівій — виразний свіжий слід від вовчих зубів. Силантій мав на руці таку саму позначку — минулого року бився з вовком, що повадився різати худобу по селу, і його, як кращого мисливця, громада найняла за десять червінців, аби він уполював паскудника. Правда, руку Рогожина вчасно обробив фельдшер і зараження не відбулося. А цей бідака невідомо скільки часу йшов тайгою, покусаний та обдертий.
Під ворсистою натільною сорочкою Силантій щось намацав. Ще раз перехрестивши лоба, він запустив руку під білизну і витягнув розшитий кисет. Тютюну в ньому не було, лише відчувалося щось, схоже на камінець. Знявши кисет із шиї непритомного чоловіка, Рогожин розкрив його, витрусив вміст на свою широку грубезну долоню. Окрім камінця, висипалося ще щось.
— Світла сюди! — голосним шепотом звелів він жінці, а коли вона піднесла лампу, придивився і видихнув: — О-ох ти-и, Господи!
Неправильної форми камінець виявився самородком. Він лежав на долоні, перемішаний із невеликою кількістю золотого піску. Силантій, злодійкувато зиркнувши на образи, висипав усе назад у кисет, затягнув шворку, запхав здобич у свою кишеню.
— Убивець? — обережно запитала жінка. — Хто тільки тайгою не швендяє…
— Не схожий… Хоча біс його батька знає… Прости, Господи, — Рогожин вкотре перехрестився. — Оклигає — відразу про своє золото запитає.
Він обвів зосередженим поглядом світлицю, зупинив його на сокирі, що лежала біля печі. Дружина, перехопивши погляд і вгадавши чоловікові наміри, вчепилася йому в руку, зашепотіла:
— Гріх, гріх, Силантію, побійся Бога! Коли вже так, то неси його в тайгу, далеко неси, хай сам помре, хай сам…
Незнайомець застогнав. Хлопчача голова знову обережно вистромилася з-за пошитої з клаптиків завіси. Але тепер батько не звертав на Спиридона жодної уваги. Він схилися над незнайомцем і намагався зрозуміти, що той говорить, ворушачи порепаними губами.
— Марить, — промовив він нарешті.
— Лікаря треба, — подала голос дружина.
— Де я йому лікаря знайду! На весь повіт один фельдшер, і той… — Рогожин відмахнувся. Дорогий повітовий лікар приїздить лише до родини місцевого пана, Данила Назарова. На честь його назване їхнє селище — Данилівка. Решту народу обслуговує фельдшер, той самий, який вчасно обробив покусану руку Силантія. Але після того, як завжди, запив, два дні з рогожинської сарайки не вилазив, лише пив, спав та похмелявся. Потім Силантій сам запряг коней і повіз його до Томська, здавати на руки дружині й чотирьом дітям, уже звиклим до батькових загулів. Так чи інакше, навіть якби Силантій хотів привезти до незнайомця фельдшера, він би не встиг. Нічний гість, як йому здалося, доживає останні дні.
Коли не години.
Повіки чоловіка здригнулися, розтулилися. Він дивився на Силантія червоними каламутними очима.
— Я… де я? Дан… Дани…
— Данилівка, — проковтнувши якийсь клубок, що раптово став у горлі, мовив Рогожин.
— Дійшов… До Томська мені…
— Ти, чоловіче, до дверей не дійдеш. Гориш увесь. Лежи спокійно.