Піти й не повернутися

Ми зупинилися, трохи зачекали, і справді, з ночі, постукуючи підковами, з'явився тихий смирний коник з самотнім візником на підводі, який ліниво посмикував віжки. Загледівши нас двох на узбіччі, візник насторожився, вдивлявся і чекав якогось питання.

— Ось хто нас підвезе, — без привітання легко сказав Ткачук. — Мабуть, порожняком, правда?

— Правда. Мішки відвозив, — глухувато почулося з воза. — А вам далеко?

— Та до міста. Але хоча б до Будиловичів довіз.

— Ну, це можна. Саме в Будиловичі їду. А там сядете на автобус. О дев'ятій автобус. Гродненський. Зараз котра година?

— За десять хвилин восьма, — сказав я, ледь-ледь розглядівши стрілки свого годинника.

Віз спинився. Ткачук, покректуючи, виліз на нього, я притулився ззаду. Сидіти тут було не дуже зручно, щось муляло на голих брудних дошках, але я вже не хотів відставати од мого попутника, що з солодкою втомою зітхнув і спустив через край ноги.

— А все-таки, знаєш, заморився. Що значить — роки. Ех, роки-роки…

— Здалеку йдете? — запитав візник.

Судячи з його глухуватого голосу, він теж був не молодого вже віку, тримався поважно і мовби чогось чекав.

— Із Сельця.

— А, з похорону, мабуть?

— З похорону, — коротко підтвердив Ткачук.

Візник смикнув віжки, кінь пішов скоріше — дорога спускалася вниз. Назустріч, по той бік похмурої, без жодного вогника широкої низини все спалахувало здалеку різке світло автомобільних фар.

— Еге ж, молодий ще був чоловік, учитель цей. Знаю добре. Позаминулого року в місті у лікарні разом лежали.

— З Миклашевичем?

— Атож. В одній палаті. Він усе читав якусь товсту книжку. Інколи і вголос. От забув того письменника… Пам'ятаю, там писалося, що коли немає бога, то нема й чорта, а отже, немає ні раю, ні пекла, значить, усе можна. І вбити, й помилувати. От як. Хоч він казав, що це дивлячись як розуміти.

— Достоєвський, — кинув Ткачук і запитав візника: — Ну, а ти, наприклад, як розумієш?

— Та я що! Я темний чоловік, три класи освіти. Але так міркую, що треба, аби в людини щось було. Гвинтик якийсь. А то без гвинтика кепське діло. От у місті троє накинулися на хлопця з дівчиною, ледве біди не наробили. Вітька наш, хлопець із Будиловичів, втрутився, так сам тепер у лікарні третій тиждень лежить.

— Побили?

— Не сказати, щоб побили — всього один раз кастетом по скроні вдарили. Але й від нього комусь перепало. Зловили — відомий бандюга виявився.

— Це добре, — пожвавився Ткачук. — Бач, не злякався. Один проти трьох. Коли це було у ваших Будиловичах?

— Ну, в Будиловичах, може, й не було…

— Не було, не було. Я знаю ваші Будиловичі, бідне село. Виселки. Тепер що, тепер інша справа: під шифер та під гонту вбралися, а чи давно на стріхах мох зеленів! Таке село на битому шляху, і що дивувало мене — жодного деревця! Наче в Сахарі якій. Щоправда, земля — один пісок. Пригадую, зайшов якось — розповіли історію. Одного будиловчанина голод повесні прихопив, дожив на кропиві, ну й вирішив на шляху розжитися. Вночі підстеріг одного прохожого та й стукнув обушком. От і тепер ще на околиці біля каменя стоїть хрест. Виявився жебрак із порожньою торбиною. А цей на каторгу пішов, так і не повернувся з Сибіру. А тепер, бач — який кавалер знайшовся в Будиловичах! Лицар.