Вогнем i мечем. Том другий

— Це саме собою, але згадай-но, ваша милость: хоч би як ми його підбадьорювали, він і мені, і тобі відповідав «Нехай нагородить вас Господь!» і робив це так negligenter[6], ніби йшлося про якусь дріб’язкову справу, а Бог свідок, чорна була б це із його боку невдячність: сердешна стільки за ним наплакалася, так настраждалася, що на воловій шкурі не списати цього. На власні очі це бачив.

Пан Володийовський похитав головою.

— Не може такого бути, щоб він її забув, — відповів він. — Хоч, правда, вперше, коли той диявол викрав її з Розлогів, він був у такому відчаї, що ми за його mentem[7] боялися, а тепер набагато стриманіший. Але якщо йому Бог дав душевний спокій і сили — то на краще. Як щирі друзі, ми повинні з цього радіти…

По цих словах пан Володийовський пришпорив коня і поскакав уперед до пана Скшетуського, а пан Заглоба якийся час їхав мовчки поруч із паном Підбип’ятою.

— Ти теж, ваша милость, як і я, гадаєш, що якби не амури, значно менше зла коїлося б на світі?

— Що кому Господом Богом призначено, воно його не мине, — відповів литвин.

— Ніколи ти, ваша милость, улад не відповіси. То одне, а то геть інше. От чого Трою було зруйновано? А ця війна хіба не через руду косу? Закортіло Хмелеві Чаплинської чи Чаплинському Хмельницької, а нам за їхню гріховну хіть скручувати собі в’язи!

— Це любов нечиста, а є й високі почуття, що примножують славу Господню.

— От зараз ваша милость як в око вліпив. А чи скоро ти сам у цій винарні працювати почнеш? Чував я, що тебе перед походом рушником перев’язали?

— Ех, братику!.. Братику!..

— Що, три голови на заваді стоять?

— Еге ж! Так воно й є!

— Тоді ось що я тобі скажу: замахнися добре і зітни разом голови Хмельницькому, ханові та Богунові.

— Якби тільки вони захотіли у ряд стати! — мрійливо відповів пан Лонгін, звертаючи очі до неба.

Тим часом пан Володийовський довго їхав поруч зі Скшетуським, мовчки поглядаючи з-під шолома на його смертельно бліде обличчя, нарешті його стремена своїм торкнувся.

— Яне, — почав він, — це кепсько, що ти так глибоко замислюєшся.

— Не замислююся я, а молюся, — відповів Скшетуський.

— Свята це і похвальна річ, але ж ти не чернець, щоб задовольнятися самою молитвою.

Пан Ян поволі повернув своє мученицьке обличчя до Володийовського і спитав глухим, сповненим смертельної покірливості голосом:

— Скажи, Міхале, що мені ще зосталося, як не чернеча сутана?..

— Тобі зосталося її врятувати, — відповів Володийовський.

— Що я й робитиму до останнього подиху. Але якщо навіть знайду її живою, чи не буде запізно? Поможи мені, Боже, бо про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Я нічого більше не прагну, крім як вирвати її із тих навіжених рук, а потім нехай знайде вона такий притулок, якого і я шукатиму. Певно, не було на це Божої волі… Дай мені помолитися, Міхале, а кривавої рани не торкайся…

У Володийовського стислося серце. Йому хотілося втішити товариша, підбадьорити надією, але слова застрявали у горлі. І їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи пана Скшетуського ворушилися швидко, нашіптуючи молитву, якою він, напевно, хотів прогнати жахливі думки, а малого рицаря, коли він глянув на освітлене місяцем приятелеве обличчя, пойняв страх, бо йому здалося, що це чисто обличчя ченця — суворе, виснажене постами й умертвінням плоті.