Пульс Всесвіту
- Автор: Бабула Владимир
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. А. Соучек
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пульс Всесвіту». Краткое содержание книги:
… Талановитий вчений працює над винаходом, який, на його думку, дасть змогу навіки звільнити людство від загрози атомної війни. Він створює апарат, за допомогою якого хоче знищити саме поняття війни, стерти його в мозку людини.
Але сумнівні експерименти вченого-одиночки приречені на невдачу. В дружбі і єднанні, в спільній праці в ім'я життя людство знаходить той шлях, який приводить усі народи до справді щасливого майбуття.
Автор змальовує картини цього життя, відносини між людьми нашого завтра…
Гострий сюжет, різноманітні пригоди, яких зазнають герої повісті, викликають ще більший інтерес до цього невеличкого, але яскравого і корисного твору.
— Мене цікавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбільше.
Дівчина завела мене до кабіни, де були екран та кілька крісел. Щойно ми сіли, як вона до когось звернулась:
— Колю, прошу Прагу… Малу-Страну… Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю… — сказала дівчина. — Це було дуже мудре рішення: зробити з найкрасивішого району Праги заповідник… Коли я потрапляю туди, мені завжди здається, ніби я повернулась на багато років назад у минуле. На жаль, деякі міста в період навального розвитку будівництва втратили своє колишнє обличчя. В Празі це питання було вирішено мудро: нове місто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
На екрані вже з’явились вулички Малої-Страни, а дівчина все ще розповідала. Мені здавалось, що її голос лунає здалеку, в голові гуло, як у вулику.
— Отже, Мала-Страна — заповідник… — міркував я вголос. — А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
— В будинках, правда, ніхто не живе, і обставлені вони в стилі першої половини цього століття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно… Я бувала там і на власні очі бачила, як непрактично і нерозумно жили тоді люди. І які були жахливі умови! Все місто задихалося в диму та пилюці… — говорила дівчина. — Уявіть собі: коли люди хотіли опалити квартиру, вони мусили йти до підвалу по вугілля!
— Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються… — зауважив я.
— Чому? Вони автоматично провітрюються, просушуються. Всередині підтримується певна температура. Про все це дбають працівники заповідника. Ви не повірите, з якою любов’ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму роді музею.
«Дивний сон… — міркував я. — Все в ньому аж надто злагоджено. Цілком логічно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась мені мертвим містом.
А звідки там узявся Пегас?.. До цього сну він аж ніяк не пасує…»
І знов у мене переплуталось минуле з майбутнім. Виникло і поступово наростало почуття страху, прагнення залізти в якийсь глухий закуток, щоб на самоті обміркувати все.
— Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? — запитав я.
— Бачу, Прага вас таки зачарувала! — посміхнулась дівчина, розкриваючи довідник. — Ви повинні поспішати: експрес на Прагу вирушає через дві години.
— Дякую. Гадаю, що встигну, — сказав я, прощаючись.
Ні, я не пішов на вокзал. Моє бажання самотності погнало мене вулицями. Потім я сів у метро і вийшов десь аж на околиці міста. Тільки там я усвідомив, що мною керувало якесь дивне, майже інстинктивне прагнення. Комплекс будинків, біля яких я зупинився, був чимось рідний і близький мені. Виявилося, що я не просто блукав містом, а їхав саме сюди.
Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з під’їзду найближчого будинку вибіг і попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловік.
— Пробачте, пробачте, професоре! — кричав він ще здалеку. — Ви гадаєте, я не хотів вас зустріти?.. Зовсім вилетіло з голови, коли отой бісів поїзд… Зараз пригадав і мчу як шалений, щоб вас привітати!.. — Він підбіг до мене, міцно потиснув мені руку. — Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив мені з цього приводу… Там щось важливе?..
Столяров усе ще почував себе ніяково, тому безперервно говорив.
— Шкодую, що вам доведеться урвати відпустку, — ми повинні негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обійшлося без жертв, але все одно прикро… Пропав і мій намір відвідати з дітьми Гаванські острови…
— Про яке нещастя ви говорите? Я нічого не знаю! — сказав я наче вві сні.
— Якісь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало… Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторію.
Я чомусь засміявся таким дивним сміхом, що Столяров урвав свою розповідь:
— Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очі…
— Ні, ні, розповідайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букаві?
— Вночі проти неділі в конструкторському залі пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибігли туди і побачили в стелі дірку, як від снаряда…
— Я це відчував!.. Непередбачене екранування… — прошепотів я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла підкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.
— Навряд… Спочатку ми теж так думали. Але всі предмети були на місцях. Стелю пробило в південному крилі зали, зовсім не там, де ми могли сподіватись.
Знову в мене запаморочилась голова: я відчував, що майже втрачаю свідомість.