Пульс Всесвіту
- Автор: Бабула Владимир
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. А. Соучек
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пульс Всесвіту». Краткое содержание книги:
… Талановитий вчений працює над винаходом, який, на його думку, дасть змогу навіки звільнити людство від загрози атомної війни. Він створює апарат, за допомогою якого хоче знищити саме поняття війни, стерти його в мозку людини.
Але сумнівні експерименти вченого-одиночки приречені на невдачу. В дружбі і єднанні, в спільній праці в ім'я життя людство знаходить той шлях, який приводить усі народи до справді щасливого майбуття.
Автор змальовує картини цього життя, відносини між людьми нашого завтра…
Гострий сюжет, різноманітні пригоди, яких зазнають герої повісті, викликають ще більший інтерес до цього невеличкого, але яскравого і корисного твору.
В РОЛІ ПРОФЕСОРА
Будинок, в якому я живу, міститься на протилежному кінці Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.
Несподіванки тривали: я ніяк не міг знайти своєї домівки. Вздовж і впоперек обійшов увесь район, аж доки зовсім випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впізнав: оштукатурений, освітлений променями штучного сонця, він видавався щойно купленою іграшкою новорічної ялинки.
І всередині було багато змін. Сходи й стіни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вільнім просторі поміж сходами вмонтовано новітній ліфт. Усе це добре, але незабаром я помітив ще одну, вже аж ніяк не бажану зміну: на дверях моєї квартири була прикріплена табличка з написом: «КАРЛ ЯНОВСЬКИЙ — студент фізик».
От тобі й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумніву не було: хтось скористався з мого нещастя і за час моєї відсутності захопив мою квартиру!
Я рішуче почав стукати у двері. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потім заспокоївся: адже все це тільки сон! Та підсвідома тривога не зникала: втрата власної квартири — надто твереза дійсність; важко помістити її у фантастичний сон.
«Піду до редакції, — вирішив я. — Дізнаюсь у чергового, що зі мною діється».
У центрі міста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалі не знайшов, на його місці стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павільйоні з високими колонами палахкотів напис: «МІЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ».
— Нічого не розумію! — промимрив я у відчаї.
Становище в мене справді було жахливе. Ні житла, ні знайомих, — один у дивно зміненому світі. Я не мав навіть змоги визначити, дійсність це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальність. І найголовніше, десь у підсвідомості, не згасаючи ані на мить, перебігали якісь невиразні, неоформлені спогади, натяки на щось давно минуле й ілюзорне, а я не міг їх ухопити, зробити чіткішими.
«Квартири немає, а спати мені хочеться й уві сні, — міркував я, щоб відвернути свою увагу. — Без паспорта і без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалі, а завтра вже якось там буде».
Обравши таке рішення, я попростував до павільйону. Під колонадою до мене підбіг літній чоловік. Його обличчя сяяло дружньою посмішкою.
— Вітаю вас! Вітаю вас, колего, з великим успіхом!.. Наш інститут пишається вами!.. Коли ж намічається старт?
Неконтрольовані спогади в моєму мозку помчали ще прудкіше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. І все це переплуталося в страшенно складній мішанині. Самі собою вирвались слова:
— Ще не знаю. Ще не все готово.
— А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали відпустку?
— До Лондона… — я вже схаменувся і сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.
Той аж ніяк не здивувався з моєї відповіді:
— Ну, то щасти вам! Попутного вітру вітрилам вашого антигравіплана!
На якусь мить перед моїми очима з’явився антигравіплан. Моє дітище, моя мрія!.. Я ухопився за оцей рятівний спогад, але він одразу ж потьмянів, побляк і розплився… Так, так… Я збирався написати статтю про зоряні кораблі майбутнього; той силует, що промайнув переді мною, тільки витвір моєї уяви…
Чоловік, який стояв проти мене, все говорив і говорив; він розповідав, що відбулось за останній час у інституті, де ми нібито з ним колись працювали, а я тільки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.
Нарешті «колега» подивився на годинник:
— О, вам треба поспішати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз — щасливої дороги!
Я з полегкістю помахав услід незнайомому знайомцю і попрямував до вокзалу.
«У Лондон, так у Лондон!.. — міркував я з дивним спокоєм. — Хіба не все одно куди, якщо сам не усвідомлюєш, хто ти такий і де опинився».
Ескалатор заніс мене глибоко під землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленні групи пасажирів поспішали до вагонів, — мабуть, поїзд мав незабаром рушити.
Знову проклятущі спогади!.. Де я бачив оці велетенські двоповерхові вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторінках редагованого мною журналу?.. Ні, не те, не там… То де ж?