Пульс Всесвіту
- Автор: Бабула Владимир
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. А. Соучек
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пульс Всесвіту». Краткое содержание книги:
… Талановитий вчений працює над винаходом, який, на його думку, дасть змогу навіки звільнити людство від загрози атомної війни. Він створює апарат, за допомогою якого хоче знищити саме поняття війни, стерти його в мозку людини.
Але сумнівні експерименти вченого-одиночки приречені на невдачу. В дружбі і єднанні, в спільній праці в ім'я життя людство знаходить той шлях, який приводить усі народи до справді щасливого майбуття.
Автор змальовує картини цього життя, відносини між людьми нашого завтра…
Гострий сюжет, різноманітні пригоди, яких зазнають герої повісті, викликають ще більший інтерес до цього невеличкого, але яскравого і корисного твору.
— Радий привітати вас, професоре! — щиро сказав чоловік на екрані. — Ми вас розшукуємо вже два дні. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспішаєте, що навіть не попрощалися з сім’єю?.. Але не буду нескромним. Головне — ви живі й здорові… — чоловік зробив паузу і зітхнув. — Я дуже шкодую, що змушений зіпсувати вам відпустку, але ваша присутність конче потрібна в Букаві…
— Що-небудь сталося? — зірвалося з моїх вуст так, ніби за мене сказав хтось інший.
— Нічого страшного. Столяров вам усе розповість.
— Портфель… Я забув у Празі портфель… — знову сказав хтось за мене моїм голосом.
— Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.
— Не знаю… Не можу пригадати… — прошепотів я розгублено.
— Коли пригадаєте, подзвоніть мені. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту… Вашій дружині та дітям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
Обличчя зникло з екрана, відеофон замовк. А я довго ще дивився у простір і міркував, навіщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нічого не було… А може, я помиляюсь?
Портфель… У тому жовтому портфелі, — я на мить навіть побачив його перед собою, — було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе… Не можу пригадати, коли і де я його загубив?.. Усе так переплуталось… Бенко говорив про дружину та дітей. Але ж я не одружений… І чи справді того чоловіка звуть Бенко?.. Звідки я взяв це ім’я?
Ану його к бісу! Здається, надто вже ввійшов у роль професора, за якого мене вважають!
Щоб позбутися нав’язливих думок, я пішов до салону і сів у затишному куточку перед телевізором. Несамохіть прислухався до розмов гамірливої, веселої компанії, що розташувалась недалеко від мене, сміявся нишком з їхніх жартів… І тільки аж перед Москвою раптом усвідомив, що мої супутники розмовляли англійською мовою, а я їх розумів… Як це могло статись?.. Англійська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я відчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м’ясо чарівного змія і з тих пір почав розуміти мову мух.
Такий же сюрприз чекав на мене і в Москві. Я знав тільки російську азбуку та ще сяк-так міг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалі хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумів, відповів російською мовою, що нетутешній.
«Може, Пегас якось вплинув на мій мозок? — блиснула думка. — Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати.
Але ж ні, ні, все це дурниця!.. — до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерігача. — Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова… Що я скажу йому, коли зустріну?.. Як зіграю роль професора?.. І нащо мені ця гра?»
Пегас, мабуть, розділив мене на дві особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, і на старого пройду, для якого всяка несподіванка видається природною і давно знаною… Що саме зробив зі мною Пегас — я не знаю, і це — жахливо!
Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навіть більше аніж треба, я вийшов з вокзалу з полегкістю на душі.
Москва купалась у сяйві весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снігом, а тут цвітуть квіти…
«Дурнику, все це дуже просто, — говорило друге, більш досвідчене «я». — Всі міста опалюються атомною енергією. Хіба ти не бачив характерних силуетів атомних електростанцій, коли їхав сюди?»
«Дякую за пояснення! — іронічно похвалив я сам себе. — Але хіба атомну електростанцію побудуєш за один день?»
Моє друге «я» промовчало, певно вважаючи зайвим відповідати на таке запитання.
Я йшов навмання людними вулицями великого міста. Нарешті мою увагу привернув напис: «СВІТ НА ДОЛОНІ». Цікавість перемогла, і я зайшов до того будинку.
В маленькому затишному салоні мені привітно посміхнулася блондинка з ямочками на щоках.
— Що ви хочете подивитись? — запитала вона.
— А що ви можете показати? — ухильно відповів я.
— Мабуть, ви давно не були в Москві, — посерйознішала дівчина. — Наша студія — телевізійні передачі за бажанням — існує вже два роки… Досить тільки сказати, яке місце на Землі або на Місяці ви хочете побачити — і через кілька секунд воно з’явиться перед вами на екрані.
— Навіть на Місяці? — перепитав я недовірливо.
— А чому ж? Зараз у нас з Місяцем цілком пристойний зв’язок.
— А міг би я побачити, що тепер відбувається, скажімо, в Празі?
— Нема нічого простішого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших відвідувачів… Вам показати загальний вигляд чи певний район?