Пульс Всесвіту
- Автор: Бабула Владимир
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. А. Соучек
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пульс Всесвіту». Краткое содержание книги:
… Талановитий вчений працює над винаходом, який, на його думку, дасть змогу навіки звільнити людство від загрози атомної війни. Він створює апарат, за допомогою якого хоче знищити саме поняття війни, стерти його в мозку людини.
Але сумнівні експерименти вченого-одиночки приречені на невдачу. В дружбі і єднанні, в спільній праці в ім'я життя людство знаходить той шлях, який приводить усі народи до справді щасливого майбуття.
Автор змальовує картини цього життя, відносини між людьми нашого завтра…
Гострий сюжет, різноманітні пригоди, яких зазнають герої повісті, викликають ще більший інтерес до цього невеличкого, але яскравого і корисного твору.
Мої неспокійні роздуми урвала гарненька дівчина в синій формі:
— Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!
Я хотів заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього і мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому двері за мною зачинились, і поїзд тихо рушив.
— Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, — сказала мені дівчина.
Я покірливо пішов услід за нею. Ми пройшли довгим коридором і вузькими сходами піднялись на другий поверх. Дівчина відчинила двері з номером «42» і з милою посмішкою запросила мене.
Ой леле! Та хіба ж це купе поїзда?! Це скоріше розкішний люкс готелю? Велика кімната. Письмовий стіл. На столі телефон з екраном-відеофоном. У кутку — новітній телевізор.
Коли дівчина пішла, я з цікавістю зазирнув у всі двері кімнати. Перші вели до ванни, другі — до холодильника, повного напоїв та продуктів, треті — до невеличкого салону з кількома кріслами навколо низенького столика… Квіти, прості меблі, шафи в стінах, постіль — ну, просто королівське ложе!
Не роздягаючись, я впав на ту постіль.
«Хай буде як буде… — міркував я, засинаючи. — Можливо, я прокинусь уже в нормальному житті».
Мої сподівання були марні. Коли я раптово прокинувся, в очі било світло, що проникало крізь нещільно прикриті запони вікон вагона.
«Куди я їду?.. — міркував я, намагаючись пригадати вчорашній день. — Як я тут опинився?»
Я підняв завісу і зацікавлено почав дивитись у вікно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зі мною сталося?
Кілька днів тому я відвідав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторії. Мабуть, він щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний світ… Безлюдна Мала-Страна… До невпізнання змінена Прага… Професор… Антигравіплан… А тепер сиджу в казковому атомному поїзді, що мчить до Лондона…
Світ, в якому я нині живу, непогано продуманий. Шкода тільки, що я потрапив сюди непроханим гостем і втрачу його назавжди, як тільки опритомнію. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладніше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива…
Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого і насамперед грязюку з барлога Пегаса.
Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала і… що це? На мене дивився якийсь зовсім незнайомий підстаркуватий чоловік. Очі в нього були вирячені з подиву, рот — розкритий… Сивувата борода… Сиві скроні… Зморшки на обличчі…
Я підійшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив і незнайомий.
Я справді стою біля дзеркала. Але ж це не я! Це справжній старик!.. Тепер мені зрозуміло, чому мене переплутали з якимось професором!
Боже, як я постарів за кілька днів! Проклятий Пегас!..
До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навіть шафа з запасним одягом для мандрівників. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива і вузла зв’язку, кілька хвилин посидів у кінозалі, де саме демонструвався художній фільм. Чомусь мене нічого не дивувало; все було знайомим, ніби баченим багато разів, але коли — невідомо.
В салоні поїзда мене перестріла та сама дівчина, що запрошувала до купе.
— Пробачте, — звернулась вона ввічливо. — Ви — професор Груда?
— Так, я Груда, — ствердив я насторожено. — Але не професор.
— Це не має значення, — посміхнулась дівчина. — Я знаю, що ви зробили велике відкриття… Так от, дзвонили з Праги, з академії, і просили вас зійти в Москві. Там вас зустріне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
— А хіба наш поїзд прямує не в Лондон? — запитав я вражено.
— Ви хотіли їхати до Лондона? — злякалася дівчина. — Та ви ж сіли не на той поїзд!
— Нічого, нічого, — заспокоїв я її. — У мене, власне, відпустка, так що я можу їхати куди завгодно… А у Москві я востаннє був аж у п’ятдесят п’ятому році, тому з великою радістю подивлюсь на славетне місто перших супутників.
Дівчина посміхнулась недовірливо.
— Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново… Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.
Вона попрощалася та й пішла. А я лишився віч-на-віч з своїми роздумами. Далебі, я не знав ніякого Столярова і не міг навіть припустити, чого йому від мене треба.
За моєю спиною задзвонив відеофон. Цілком автоматично я натиснув на білу кнопку, і одразу ж на екрані з’явилось давно знане і водночас ніколи не бачене обличчя.