Сирітський потяг
- Автор: Клайн Крістіна Бейкер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0837-7
- Переводчик: О. Гординчук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сирітський потяг». Краткое содержание книги:
Ступаючи між картонними коробками, Вівіан проводить кінчиками пальців по них згори, вглядаючись у загадкові написи: «Магазин, 1960. Нілсени. Цінності».
— Напевно, саме тому люди мають дітей, хіба ні? — задумано каже вона. — Аби хтось подбав про те, що вони залишили після себе.
Моллі зиркає на Террі, яка хитає головою з виразом похмурої приреченості. Дівчині спадає на думку, що, може, Террі не хотіла братися за цю справу, не так намагаючись уникнути самої роботи, як отаких сентиментальних моментів.
Нишком глянувши на телефон, Моллі бачить, що на годиннику лише 4:15 — відколи вона прийшла, минуло лише п’ятнадцять хвилин. Сьогодні вона мала б залишитися до шостої, а потім приходити на дві години чотири рази на тиждень і на чотири години у вихідні, аж доки… ну, аж доки вона не відпрацює свої години чи доки Вівіан не віддасть Богові душу, залежно від того, що станеться раніше. За її підрахунками, знадобиться приблизно місяць. Щоб відпрацювати свої години, а не щоб убити Вівіан.
Однак, якщо наступні сорок дев’ять годин і сорок п’ять хвилин виявляться так само нудними, вона не певна, що зможе це витримати.
На заняттях з американської історії вони вивчали те, як Сполучені Штати були засновані на скріпленому угодою рабстві. Учитель, містер Рід, сказав, що в сімнадцятому столітті близько двох третин англійських колоністів переїхали саме так, продаючи роки своєї свободи за обіцянку колись-таки мати краще життя. Більшості з них не було й двадцяти одного.
Моллі вирішила думати про цю роботу як про скріплене угодою рабство, в якому кожна відпрацьована година наближає її до свободи.
— Буде добре розібрати ці речі, Віві, — каже Террі. — Що ж, я візьмуся за прання. Гукайте, якщо буду потрібна! — Вона киває Моллі, наче кажучи: «Вона вся твоя!», і спускається сходами.
Моллі все знає про розпорядок роботи Террі. «Ти вже, як я у спортзалі, так, ма’? — каже Джек, піддражнюючи її. — Одного дня — біцепси, наступного — квадрицепси». Террі рідко відхиляється від свого саморозписаного розкладу; вона каже, що в такому великому домі доводиться кожного дня займатися іншою ділянкою: прибирання у спальнях і прання — у понеділок, ванні кімнати й рослини — у вівторок, кухня й закупівля продуктів — у середу, наведення ладу в інших кімнатах — у четвер, а в п’ятницю — готування їжі на вихідні.
Моллі пробирається між стосами коробок, заклеєних блискучим бежевим скотчем, до вікна й трохи його відчиняє. Навіть тут, на останньому поверсі цього старого великого будинку, вона відчуває солоний запах моря.
— Ці коробки не складені в якомусь певному порядку, правильно я розумію? — питає вона Вівіан, озираючись. — Скільки вони тут простояли?
— Я не торкалася їх, відколи ми переїхали. Отож десь…
— Двадцять років.
Вівіан сухо до неї всміхається.
— Ти справді слухала.
— Вам ніколи не кортіло просто викинути це все на смітник?
Вівіан стискає губи.
— Я не хотіла… перепрошую. — Моллі здригається, усвідомлюючи, що зайшла трохи задалеко.
Гаразд, слід визнати, що їй треба трішки змінити ставлення. Чого вона така неприязна? Вівіан нічого їй не зробила. Їй варто бути вдячною. Без Вівіан вона скочувалася б темним схилом у чорну прірву. Але це аж наче приємно плекати в собі неприязнь, ростити її. Це те, чим вона може володіти й насолоджуватися, — оце відчуття несправедливого ставлення з боку світу. Те, що вона виконала свою роль злодійкуватої представниці нижчих прошарків суспільства, а тепер має допомагати цій інтелігентній білій пані, для цього підходить якнайкраще.
Глибоко вдихнути. Усміхнутися. Як Лорі, приставлена судом соціальна працівниця, з якою Моллі зустрічається двічі на місяць, завжди каже їй робити, вона подумки складає перелік усіх позитивних моментів цієї ситуації.
Отже. По-перше, якщо вона протримається, інцидент із крадіжкою не занесуть до її справи. По-друге, їй є де жити, нехай навіть вона там почувається напруженою й незахищеною. По-третє, якщо вже вона мусить провести п’ятдесят годин на неутепленому горищі в штаті Мен, напевно, весна — найкраща для цього пора року. По-четверте, Вівіан стара, але, здається, не маразматична.
По-п’яте — хтозна? Може бути, що в цих коробках виявиться щось цікаве.