Сирітський потяг
- Автор: Клайн Крістіна Бейкер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0837-7
- Переводчик: О. Гординчук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сирітський потяг». Краткое содержание книги:
— Добре виспіться, — гукає місіс Скетчерд спереду вагона. — Зранку ви маєте бути якомога бадьоріші. Вам просто необхідно справити хороше враження. Ваша млявість може бути сприйнята за ледачість.
— А що як ніхто мене не захоче взяти? — питає один із хлопців, і весь вагон наче затамовує подих. Це питання у кожного на думці, питання, на яке жоден із нас не певний, чи справді хоче почути відповідь.
Місіс Скетчерд переводить погляд на містера Куррана, наче чекала цього.
— Якщо станеться так, що вас на першій зупинці не виберуть, у вас буде кілька додаткових можливостей. Я не пригадую такого… — Вона замовкає і стискає губи. — Дуже рідко діти повертаються з нами в Нью-Йорк.
— Перепрошую, мем, — каже дівчинка десь з переднього сидіння, — а що як я не захочу піти з людьми, які мене виберуть?
— А що як вони нас битимуть? — вигукує якийсь хлопець.
— Діти! — Маленькі окуляри місіс Скетчерд блискають, коли вона повертає голову з боку в бік. — Годі мене перебивати! — Здається, їй кортить сісти й не відповідати на ці запитання, але вона змінює думку. — Я скажу так. Смаки й особисті риси не враховуватимуться. Деякі батьки шукають здорового хлопця для роботи на фермі — як усім нам відомо, важка праця корисна для дітей, і кожен із вас, хлопців, має бути щасливий потрапити до благочестивої сім’ї, що живе зі своєї землі. Деякі люди хочуть малюків. Іноді люди думають, що бажають одного, а потім змінюють думку. Хоча ми щиро сподіваємося, що ви всі знайдете собі домівку на першій зупинці, іноді так не виходить. Отож, крім бути поштивими й чемними, ви маєте ще й зберігати віру в Бога, яка вестиме вас уперед, коли шлях не буде безперешкодний. Хай якою довгою чи короткою виявиться ваша подорож, Він допоможе вам, якщо ви на Нього покладатиметеся.
Я зиркаю на Голландчика, а він дивиться на мене. Місіс Скетчерд знає не більше за нас, чи виберуть нас люди, які ставитимуться до нас із добротою. Ми прямуємо в невідомість, і в нас немає вибору, крім як тихенько сидіти на жорстких сидіннях і коритися долі.
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
Повертаючись до авта, Моллі бачить Джека крізь вітрове скло — він заплющив очі й насолоджується піснею, якої їй не чути.
— Привіт! — гукає вона, відчиняючи пасажирські дверцята.
Він розплющує очі й витягає навушники.
— Як усе минуло?
Моллі трусить головою й залазить усередину. Важко повірити, що вона там провела лише двадцять хвилин.
— Вівіан дивна. П’ятдесят годин! Боже мій.
— Але вона погодилася?
— Здається, так. Ми домовилися почати в понеділок.
Джек гладить її ногу.
— Чудово. Ці години пролетять, не встигнеш і оком змигнути.
— Не кажімо «гоп».
Моллі завжди так робить — буркотливо опирається його ентузіазму, але це вже стало звичним. Вона каже: «Я не така, як ти, Джеку. Я злісна й недоброзичлива», але глибоко в душі відчуває полегшення, коли він перетворює все на жарт. Він має оптимістичну певність, що натурою вона хороша людина. І якщо він у неї вірить, то, мабуть, вона непогана, правда?
— Просто повторюй собі: «Краще, ніж у колонії», — пропонує Джек.
— Ти гадаєш? Напевно, було б легше відбути там, скільки треба, й викинути з голови.
— Окрім маленької проблеми — це занесуть до твоєї справи.
Дівчина знизує плечима.
— Це наче й круто, хіба ти так не думаєш?
— Ти серйозно, Мол? — Він зітхає й повертає ключ запалювання.
Моллі всміхається, щоб показати, що жартує. Ніби.
— «Краще, ніж у колонії». Хороша фраза для тату. — Вона вказує на свою руку. — Отут, упоперек біцепса, двадцятим кеглем.
— Навіть не жартуй, — відповідає він.
Діна ставить сковорідку з магазинною запіканкою на підставку посеред столу й важко опускається на стільця.
— Ох. Я така виснажена.
— Важкий робочий день, так, люба? — питає Ралф, як завжди, хоча Діна ніколи не цікавиться, як минув його день. Може, робота сантехніка не така захоплива, як поліційного диспетчера в сонному Спрюс-Гарборі. — Моллі, давай свою тарілку.
— Спина просто шалено болить, бо доводиться сидіти на тому паршивому стільці, — відповідає Діна. — Присягаюся, якби я сходила до мануального терапевта, то могла б подати до суду.
Моллі дає Ралфові свою тарілку, й той кладе їй запіканки. Моллі навчилася вибирати м’ясо, навіть із такої страви, в якій заледве зрозуміло, з чого вона, й усе перемішане, бо Діна відмовляється звертати увагу на те, що вона вегетаріанка.