Сирітський потяг
- Автор: Клайн Крістіна Бейкер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0837-7
- Переводчик: О. Гординчук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сирітський потяг». Краткое содержание книги:
У просторому залі настає тиша. Краєм ока я бачу Голландчика на підлозі, під дубинкою полісмена. Кармін реве, і його плач пронизує тишу. Щоразу, коли Голландчик ворушиться, його ко`пають у бік. А тоді йому одягають кайданки й тлустий полісмен примушує його підвестися на рівні, штовхаючи так грубо, що він спотикається, зачіпаючись ногою за ногу.
У цей момент я розумію, що він уже бував у таких халепах. Обличчя у нього невиразне, він навіть не пручається. Я знаю, що думають випадкові глядачі: звичайний злодюжка, що порушив закон і, напевно, не раз. Полісмени захищають добропорядних мешканців Чикаго, дякувати Богові за них.
Тлустий полісмен тягне Голландчика до місіс Скетчерд, а пан Лакричний Подих, беручи приклад, різко смикає мене за руку.
Місіс Скетчерд має такий вираз, наче відкусила лимон. Її губи стиснуті гузкою, здається, вона дрижить.
— Я приставила цього юнака до тебе, — каже вона страхітливо тихо, — сподіваючись, що під твоїм впливом він, можливо, навчиться добре поводитися. Схоже, я дуже помилилася.
Мої думки біжать одна поперед одної. Якби тільки переконати її, що він не хотів нічого поганого.
— Ні мем, я…
— Не перебивай.
Я опускаю очі.
— Тож що ти можеш сказати на свій захист?
Я знаю, що, хай що скажу, це не змінить її думки про мене. Й усвідомивши це, я почуваюся дивно вільною. Найбільше, на що я можу сподіватися, — це зробити так, щоб Голландчика не відправили назад жебрати на вулиці.
— Це моя провина, — кажу я. — Я попросила Голландчика — себто Ганса — провести нас із малюком нагору. — Я зиркаю на Карміна, який намагається випручатися з рук полісмена, що його тримає. — Я подумала… може, ми могли б краєм ока глянути на те озеро, може, малюкові хотілося б його побачити.
Місіс Скетчерд суворо на мене дивиться. У погляді Голландчика помітне здивування. Кармін каже: «Осео?»
— А тоді Кармін побачив ліхтарі. — Я показую вгору й дивлюся на Карміна, який закидає голову назад і верещить: «Таї!»
Полісмени вагаються, що робити далі. Лакричний Подих відпускає мою руку, напевно, переконаний, що я не збираюся тікати.
Містер Курран зиркає на місіс Скетчерд, чий вираз обличчя трішечки пом’якшився.
— Ти недоумкувата і вперта дівчинка, — каже вона, але її голос уже не різкий, і я відчуваю, що вона не така сердита, якою хоче здаватися. — Ти порушила мої вказівки залишатися на платформі. Ти наразила на ризик усіх дітей й осоромилася. Ба гірше, ти осоромила мене. І містера Куррана, — додає вона, обертаючись до нього. Він здригається, наче кажучи: «Не треба мене вплутувати». — Але, на мою думку, це не поліційна справа. Ми самі розберемося, — уточнює вона.
Тлустий полісмен показово знімає з Голландчика кайданки й вішає їх собі на пояс.
— Ви точно не хочете, щоб ми його забрали, мем?
— Дякую, сер, але ми з містером Курраном придумаємо йому достатню кару.
— Як скажете.
Він торкається козирка свого кашкета, відступає крок і обертається на п’ятах.
— Будьте певні, — каже місіс Скетчерд серйозно. — На вас чекає покарання.
Місіс Скетчерд кілька разів б’є Голландчика по пальцях довгою дерев’яною лінійкою, однак мені це покарання здається таким собі. Він майже не здригається, а тоді двічі струшує руками й моргає мені. Насправді їй мало що вдалося б додати. Позбавлені сім’ї та гурту, приречені на жорсткі дерев’яні сидіння, аж доки, як натякнув Незграба Джек, нас не продадуть у рабство; вже саме наше життя — достатня кара. Хоч вона й погрожує розділити нашу трійцю, врешті-решт таки залишає нас разом — за її словами, щоб не заражати інших злочинністю Голландчика, і, вочевидь, вирішивши, що без нього мені буде не так легко глядіти Карміна й від цього покарання постраждає вона сама. Місіс Скетчерд наказує нам не розмовляти й навіть не дивитися одне на одного.
— Якщо я почую навіть шепіт, хай мені поможе… — каже вона, і ця погроза відразу ж лускає, як проштрикнута кулька.
На той час, коли ми виїжджаємо з Чикаго, вже настає вечір. Кармін сидить у мене на колінах, приклавши долоні до підвіконня, притулившись обличчям до скла, дивлячись на вулиці й будівлі, освітлені ліхтарями. «Таї», — вимовляє він тихо, коли місто зникає вдалині. Я дивлюся у вікно разом із ним. Незабаром опускається темрява; між землею й небом зникає межа.