Сирітський потяг

Я киваю.

— Здається, ти знаєш, як із ним поводитися.

Наче за командою, Кармін у мене на колінах схлипує.

— Думаю, він голодний, — кажу я їй. Я мацаю ганчірку, що слугує за підгузок, яка на дотик суха, але пружна. — І потрібен чистий підгузок.

Вона обертається до передньої частини вагона, махаючи мені рукою через плече.

— Тоді ходімо.

Притуляючи малюка до грудей, я хитаючись підводжуся з місця і йду за нею по проходу. Діти, що сидять по двоє й по троє, підводять жалісливі очі, коли я проходжу повз них. Жоден із нас не знає, куди ми прямуємо, і, напевно, всі ми, крім найменшеньких, насторожені й налякані. Наші опікуни розповіли нам небагато; ми лише знаємо, що їдемо туди, де рясніють яблука на нахилених гілках, а корови, свині й вівці вільно бродять на свіжому заміському повітрі. Туди, де люди — сім’ї — прагнуть узяти нас до себе. Відколи поїхала з графства Голуей, я не бачила ні корів, ні якихось інших тварин, власне кажучи, крім вуличних собак та час від часу пташок, що не бояться холоду, й раділа можливості знову їх побачити. Але поставилася до неї скептично. Я надто добре знала, що буває, коли прекрасні о`брази, почуті від когось, не збігаються з реальністю.

Багато дітей на цьому потязі стільки часу провели в Товаристві допомоги дітям, що не пам’ятають своїх матерів. Вони можуть почати заново, прийняті в лоно єдиної в їхньому житті сім’ї. Я ж пам’ятаю забагато: пишні груди своєї бабуні, її маленькі сухі долоні, темний будиночок з напівзруйнованим кам’яним парканом, що відгороджує вузький сад. Густий туман, що осідав на бухту рано-вранці та по обіді, баранину й картоплю, які бабуня приносила нам, коли мама була надто втомлена, щоб куховарити, або коли в нас не було грошей на продукти. Купівлю молока й хліба в крамничці на розі Привид-стріт, названої так, бо кам’яні будинки в тій частині міста були збудовані на місці цвинтаря. Мамині потріскані губи й скороминущу усмішку, печаль, яка наповнювала наш дім у Кінварі й переправилася з нами через океан й оселилась у темних закутках винайнятої квартири в Нью-Йорку.

І от тепер я в цьому потязі, витираю Кармінову дупку, тоді як місіс Скетчерд нависає над нами, закриваючи мене ковдрою, щоб приховати цю процедуру від містера Куррана, і даючи вказівки, яких я не потребую. Коли Кармін стає знову сухий і чистий, я пригортаю його до плеча й повертаюся на своє сидіння, доки містер Курран роздає обід, що складається з хліба, сиру й фруктів, а також молока у бляшаних кружках. Годуючи Карміна вмоченим у молоко хлібом, я згадую ірландську страву, що називається чамп, яку я часто готувала для Мейсі й хлопців, — картопляне пюре з молоком, зеленою цибулею (зрідка, коли в нас вона була) й сіллю. В ті ночі, коли ми лягали спати голодні, нам усім снився чамп.

Роздавши їжу й кожному по ковдрі, містер Курран оголосив, що є відро з водою й ківшик, і тому, хто підніме руку, можна буде підійти напитися. У вагоні є туалет, каже він нам (однак, як ми незабаром довідалися, «туалет» — це жахлива відкрита діра в підлозі).