Сирітський потяг
- Автор: Клайн Крістіна Бейкер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0837-7
- Переводчик: О. Гординчук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сирітський потяг». Краткое содержание книги:
Діна слухає консервативні радіобесіди, належить до фундаменталістської християнської церкви й має на бампері автівки наклейку з написом «Не рушниці вбивають людей, це абортарії». Більших протилежностей, як вони, не існує, що влаштовувало б Моллі, якби Діна не сприймала її погляди за особисту образу. Діна повсякчас закочує очі, бурмоче собі під ніс про численні промахи Моллі: не склала свій випраний одяг, залишила миску в раковині, лінується застелити ліжко, й усе це — невід’ємна частина ліберальної політики, що руйнує їхню країну. Моллі знає, що їй краще ігнорувати ці коментарі — «як з гуски вода», каже Ралф, — але вони її зачіпають. Вона сприймає їх гостро, наче має якийсь особливий сенсор. Діна так робить, бо намагається донести до неї: будь вдячна. Вдягайся, як нормальна людина. Не май своєї думки. Їж те, що перед тобою поставили.
Моллі не до кінця розуміє, як Ралф примудрився з нею одружитися. Вона знає, що вони з Діною познайомилися в старшій школі, далі зустрічалися, як безліч пар футболістів і дівчат із групи підтримки, й відтоді не розлучалися, але чи Ралф справді погоджується з партійною лінією Діни, чи дотримується її, щоб полегшити собі життя? Іноді вона бачить спалах незалежності — підняту брову, обережно висловлену, можливо, іронічну заувагу на кшталт: «Ну, ми не можемо ухвалити рішення щодо цього, доки нашої начальниці немає вдома».
Хай там як, а загалом Моллі усвідомлює, що живе досить непогано: має власну кімнату в чистенькому домі, працевлаштованих і тверезих опікунів, непогану школу, уважного хлопця. Від неї не очікують доглядати за купою дітей, як в одному місці, де вона мешкала, або прибирати після п’ятнадцяти неохайних котів, як в іншому. За останні дев’ять років вона жила в десятку названих сімей, у деяких не більш ніж тиждень. Її били кухонною лопаткою, давали ляпаса, примушували спати на неопалюваному балконі взимку, один із опікунів навчив її робити самокрутку, її оббріхували перед соціальним працівником. У шістнадцять Моллі тайкома зробила собі тату, його набив її двадцятитрирічний друг із бангорської сім’ї, «татуювальник-практикант», як він себе назвав, який тільки починав і зробив це задурно — чи ж, ну… ніби. Вона все одно не надто цінувала свою цноту.
Виделкою Моллі розминає котлету на тарілці, сподіваючись, що та зникне в небуття. Вона прожовує й усміхається Діні.
— Смачно. Дякую.
Діна стискає губи й нахиляє голову, явно намагаючись визначити, чи похвала Моллі щира. Ну, Діно, думає Моллі, вона і щира, і ні. Спасибі, що взяла мене до себе й годуєш. Але коли ти думаєш, що можеш придушити мої переконання, примусити мене їсти м’ясо, тоді як я сказала, що його не їм, очікуєш, що я не буду байдужа до твоєї зболілої спини, коли не виявляєш ані найменшого інтересу до мого життя, то навіть не мрій про це. Я гратиму в твою довбану гру. Але не за твоїми правилами.
Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік
Першою швидко піднімається на третій поверх Террі, Вівіан іде за нею повільніше, а Моллі замикає процесію. Будинок великий і повний протягів — аж надто великий, думає Моллі, як на літню жінку, що живе сама. У ньому чотирнадцять кімнат, більшість яких у зимові місяці закриті. Доки Террі показує шлях на горище, Моллі дізнається, що Вівіан зі своїм чоловіком володіли й керували універмагом у Міннесоті, а коли продали його двадцять років тому, домовилися про морську подорож на східне узбережжя, щоб відзначити свій вихід на пенсію. Вони побачили цей будинок, маєток колишнього корабельного капітана, з гавані, і, підкорившись імпульсові, придбали його. Це визначило їхнє майбутнє: вони спакували речі й переїхали до штату Мен. По смерті Джима вісім років тому Вівіан жила тут сама.
На майданчику вгорі сходів Террі, віддихуючись, упирається рукою в бік й озирається навкруги.
— Пфе! Звідки почати, Віві?
Вівіан доходить до останньої сходинки, тримаючись за поручень. Вона знову вбрана в кашеміровий светр, цього разу сірий, і має на шиї срібний ланцюжок із дивним маленьким дармовисом.
— Ну, погляньмо.
Роззираючись навкруги, Моллі бачить, що третій поверх будинку складається з житлового простору — двох спалень під похилим дахом і старомодної вбиральні з ванною на декоративних ніжках — та власне горища, великого й відкритого, в якому підлога з грубих мостин де-не-де вкрита шматками витертого лінолеуму. Між балками видніються вкриті утеплювачем бруси. І хоч підлога й бруси темні, на горищі на диво світло. З похилих мансардних вікон добре видно бухту й причал унизу.
На горищі повно коробок і меблів, складених так щільно, що заледве є куди ступати. В одному кутку — довгий підлоговий вішак для одягу, вкритий пластиковим чохлом на блискавці. Кілька скринь з кедрового дерева, таких громіздких, що Моллі аж цікаво, як вони взагалі сюди потрапили, стоять уздовж стіни поруч зі стосом корабельних валіз. Над головою кілька голих лампочок світять, мов крихітні місяці.