Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
— Як вдалося вам зберегти яблука?
— А ми чекали вас. Знали, що прийдете, і закопали ці яблука в землю. Прийміть же від усього серця дарунки нашої землі української.
І так скрізь, на всьому нашому бойовому шляху.
Корсунь-Шевченківська операція закінчилася вранці 17 лютого. О 22 годині я був на командному пункті фронту. Черговий офіцер штабу доповів І. С. Конєву, що його викликає Верховний Головнокомандуючий Й. В. Сталін. Іван Степанович підійшов до апарата:
— Біля проводу командуючий фронтом генерал армії Конєв.
Дальшу розмову наводжу по пам’яті:
Ставка: Поздоровляю Вас, товаришу маршал, з видатною перемогою!
Конєв (гадаючи, що його так титуловано помилково, повторив):
— Доповідає генерал армії...
Ставка: Товаришу маршал! (Роблячи наголос на останньому слові, перебив його Верховний Головнокомандуючий). Поздоровляю всіх вас і війська фронту з великою, чудовою перемогою. Розкажіть про підсумки операції.
Уважно вислухавши повідомлення Івана Степановича, Верховний Головнокомандуючий задав йому нове запитання:
— Скажіть, товаришу Конєв, а в чому саме секрет успіху? Адже у вас на Дніпрі повторилося те, що й на Волзі.
Конєв: Успіх завойовано нашим радянським військовим мистецтвом, зрослим бойовим досвідом командного та політичного складу, героїзмом і мужністю наших воїнів...
Ставка: А ще чим? Що найбільш характерне в операції, на Вашу думку?
Іван Степанович глянув на мене, а я показав йому на плечі. Він одразу мене зрозумів.
Конєв: Величезна допомога народу нашим військам! У найважчі хвилини люди на своїх плечах підносили нам боєприпаси, витягали з багна машини, гармати...
Ставка: Велике спасибі повинні сказати ми нашим людям, вони все роблять в ім’я перемоги.
Після хуртовини, яка лютувала в ніч завершення операції, одразу різко потеплішало.
Війська — на короткому відпочинку. А для командування, штабів фронту й армій настали нові турботи: незабаром має розпочатись ще значніша бойова операція. Шлях до неї проклала перемога під Корсунем-Шевченківським.
Але були у нас ще й інші турботи. Всюди, де проходили наші війська, вони сприяли, допомагали відродженню мирного життя. Почалося це ще під час боїв літом і восени минулого року на Лівобережній Україні. Ми захопили тоді багато ешелонів з хлібом, підготовлених для відправки до Німеччини. Вдалося врятувати чимало зерна на зсипних пунктах, яке було підпалене фашистами під час відступу. Залишилось багато не обмолоченого хліба.
Про все це ми доповіли Центральному Комітету партії і уряду Радянської України, повідомили, яких вживаємо заходів для обмолоту, обліку та збереження зерна. Наші заходи дістали схвалення. У Дніпропетровську відбулася спеціальна нарада представників усіх Українських фронтів. За розпорядженням Державного Комітету Оборони було створено комісію, до складу якої ввійшли товариші А. І. Мікоян і Д. С. Коротченко. Вона визначала зернові ресурси, потреби армії та населення в хлібі.
Після Корсунь-Шевченківської операції я, як член Військової ради фронту, побував у Шполі, щоб з’ясувати потреби цього району. Тодішній перший секретар райкому партії М. Д. Бубновський розповів мені, в якому скрутному становищі знаходяться колгоспи: ось-ось треба сіяти, а не вистачає ні зерна, ні інвентаря, ні тягла. Ми передали їм кілька тисяч центнерів ячменю, вантажні автомашини і трактори з трофейного фонду.
З яким же запалом і завзяттям ставали люди до праці. Клуночки з насінням носили, мов дитину. Багато часу відтоді минуло, багато справ зроблено.
Весняне бездоріжжя досягло крайніх меж. Але даремно фашистське командування розраховувало, що це скує нашу активність. Збагачені досвідом Корсунь-Шевченківської операції, війська фронту 5 березня завдають нового удару по ворогу — на захід від Звенигородки. До 10 березня були визволені Умань, Христинівка, Тальне, Буки та багато інших населених пунктів. Станція Поташ була захоплена так несподівано для ворога, що нам дістались ешелони з новими танками для цілої бригади. Солдати й офіцери противника в одній білизні вистрибували з вагонів.
Для розвитку успіху потрібно було негайно відновити залізничну лінію Поташ-Вапнярка. Ворог повністю вивів її з ладу, підірвав рейки і шпали, пошкодив насип. Армійські спеціалісти і прибулі з ними залізничники вважали, що з крайнім напруженням сил рух по ній можливо буде розпочати тільки через кілька днів. Але ці строки нас не влаштовували. Військова рада фронту вирішила: треба знову звернутися по допомогу до населення. Зв’язуємося з Уманню, Христинівкою, рядом сіл.
Особливо запам’ятався мені багатолюдний мітинг у Христинівці. Майже чотири тисячі чоловіків одразу ж після нього відправилися на відбудовні роботи. На іншій ділянці працювало близько трьох тисяч дорослих і підлітків з вісімнадцяти ближніх сіл. У хід пішли шпали й рейки під’їзних коліс сусідніх цукрових заводів. За добу лінія була готова.
Командування фронту теж не залишилось у боргу. Дізнавшись від секретаря райкому партії Н. Ф. Зінченка та голови райвиконкому І. Й. Стафійчука про потреби району, Військова рада передала Христинівці пересувну електростанцію, понад 150 автомашин, відремонтованих польовими майстернями фронту, а також близько 5 тисяч тонн посівного зерна для колгоспів.
У такому органічному єднанні армія і народ йшли на історичні ратні та трудові звершення. 26 березня 1944 року війська 2 Українського фронту вийшли на державний кордон Батьківщини по річці Прут. Це було через два місяці після того, як почалась героїчна Корсунь-Шевченківська битва.
1968 рік.
Д. П. Іванюшин,
полковник, колишній начальник політвідділу 78 стрілецького корпусу
Запалюючий приклад комуністів
Серед багатьох частин і з’єднань Червоної армії, які в період минулої війни вкрили свої знамена немеркнучою бойовою славою, почесне місце займає 78 стрілецький корпус. У складі 1 і 2 Українських фронтів він пройшов славний шлях. Досить сказати, що особовий склад корпусу дістав чотирнадцять подяк від Верховного Головнокомандуючого. Десять солдатів, сержантів і офіцерів корпусу удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, сотні — нагороджені орденами. Командував корпусом генерал-майор Георгій Олександрович Латишев — досвідчений армійський командир, який пройшов радянську військову школу від солдата до генерала. Уже з перших боїв почала рости добра слава корпусу.
Воїнами корпусу за короткий час були визволені десятки населених пунктів, у тому числі міста Зіньків, Гадяч, Миргород, Хорол, Золотоноша та інші. У кінці року ми вийшли до Дніпра навпроти Черкас. Енергійно переслідуючи відступаючого ворога, 1239 полк під командуванням підполковника Жукова з ходу, на підручних засобах — човнах, наспіх збитих плотах, діжках, колодах — форсував Дніпро і невеликими силами захопив острови Затин, Великий, створивши плацдарм на правому березі ріки. Почалися запеклі бої на підступах до міста. 9 грудня майже дві третини його було визволено. У боях за Черкаси багато солдатів і офіцерів корпусу проявили себе як хоробрі й винахідливі воїни. Сержант Алексєєв дві доби сидів на горищі одного будинку, в якому перебували німці. За цей час він зумів передати своїм потрібні відомості. Група солдатів на чолі з лейтенантом Петровим, переодягнувшись у німецьку форму, знищила штаб батальйону і два станкових кулемети разом з обслугою. Радист рядовий Чугуєв п’ять діб працював з рацією в підвалі будинку, в якому розміщувався командир гітлерівської військової частини.
Після визволення Черкас на подвір’ї фашистської тюрми виявили понад 300 трупів розстріляних ні в чому не винних радянських людей. Серед них було немало жінок і дітей. У будинку № 238 на вулиці Шевченка знайдено 6 розстріляних дівчат-підлітків. У місто та його околиці з урочища Холодний Яр потоком рушили біженці. Їх були тисячі худих, голодних, обірваних. Побачивши радянських бійців, вони кидалися до них на шию, плакали і сміялися, цілуючи обвітрені обличчя солдатів та їх зброю.