Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
Ці люди рятувалися в лісах від ворога, що відступав під натиском наших військ і знищував усе живе на своєму шляху. Там їх оберігали партизанські загони Дубового і Боровикова. 8 січня 1944 року ці загони вийшли в розташування з’єднань корпусу і привели з собою до 5 тисяч населення. Але в лісі ще залишалося 20-25 тисяч біженців. Наші воїни організували спеціальну операцію по їх виведенню.
20 січня 1944 року командуючий 52 армією генерал-лейтенант К. А. Коротєєв — чудовий воєначальник, прекрасна людина, колишній робітник-шахтар, — познайомив нас з обстановкою напередодні Корсунь-Шевченківської битви і поставив завдання. Нам було наказано розгорнути наступ на Смілу-Городище, щоб потім завершити оточення угруповання, створивши навколо нього суцільний фронт.
Напередодні наступу у військах була проведена велика політична робота. На прикладах героїзму солдатів і офіцерів у попередніх боях, на фактах про звірства фашистських загарбників створювався сильний наступальний порив, визрівала велика ненависть до ворога. У частинах і підрозділах розповсюджувалися листівки, проводилися мітинги дружби родів військ. Робота велася безперервно, за будь-яких умов бойової діяльності.
У партійні організації сотнями надходили заяви з проханням прийняти в партію. По-різному люди висловлювали свої думки в заявах, але серця їх підказували одне — бажання йти в бій комуністом, боротися сміливо, хоробро, не шкодуючи ні крові, ні життя.
Діставши бойове завдання і довівши його до виконавців, з’єднання корпусу, енергійно стискуючи ворога, 29 січня підійшли до зовнішнього обводу корсунь-шевченківського угруповання з південного сходу і в сильних боях 31 січня 1944 року визволили місто Смілу. Можливість виходу оточеним військам на південний схід була ліквідована. У районі Шполи-Звенигородки з’єдналися війська двох фронтів.
Треба було бачити, з яким ентузіазмом, сміливістю, нехтуючи небезпекою, наші війська штурмували позиції ворога. А вони поблизу Сміли були міцні. Траншеї повного профілю з ходами сполучення, дротяні загородження в два кола, численні мінні поля, десятки «сюрпризів» — усе це треба було подолати. Правда, напередодні добре попрацювали сапери, зробивши в дротяних загородженнях і мінних полях десятки проходів. Досить сказати, що рядовий В. П. Мінаєв у ніч на 24 січня зняв і знешкодив десятки ворожих мін. Відважний боєць загинув. Адже сапер помиляється всього один раз у житті.
Бій за Смілу добре був описаний в «Правде» Борисом Полєвим, який спостерігав його особисто.
Кільце оточення стискувалось. 8 лютого німецькому командуванню був посланий ультиматум. Ввечері цього ж дня взяли групу полонених. Здався командир 5 роти 124 піхотного полку німецький обер-лейтенант. Він прийшов добровільно і привів з собою 9 солдатів своєї роти. Полонені сказали, що «настрій особового складу полку пригнічений, навіть панічний. В перемогу ніхто більше не вірить. Всі мріють про те, щоб живими повернутись додому».
Перед грозою і великим боєм, кажуть, завжди настає тиша. І тоді скрізь було тихо-тихо. Рідко де-не-де дзвякне гусениця танка або через недогляд водія загуркоче двигун. Разом з помічником по комсомолу майором Смирним проходимо бойовими порядками. Солдати готуються до бою, по-господарськи перевіряють зброю, боєприпаси.
Розмовляємо з солдатами відділення сержанта Мартинова. Настрій у них бадьорий, всі рвуться в бій. Воїни знайомі зі змістом нашого ультиматуму гітлерівцям.
— Що робитимемо, коли німці відхилять ультиматум? — запитав я.
— Максим Горький говорив, що коли ворог не здається, його знищують, — відповів солдат Андріанов.
— Так, очевидно, завтра почнемо знищувати.
На ранок 9 лютого стало відомо, що німці наш ультиматум відхилили. Говорили, що Гітлер обіцяв оточеним всіляку допомогу, закликав триматися до останнього, гарантував усім порятунок. Очевидно, обдурені солдати плекали якусь надію. У цьому була велика трагедія оточених військ.
Командири, політпрацівники, агітатори всюди роз’яснювали особовому складу наших військ становище на фронті і завдання, що стояли перед підрозділами і частинами. Ми підготували листівки, присвячені наступним боям, поповнили бойові групи свіжими силами, досвідченими воїнами. Комуністи і комсомольці були в перших рядах.
Вранці 9 лютого почався загальний наступ на оточеного ворога. Це був початок кінця німецького корсунь-шевченківського угруповання. Як уже було сказано, корпус наступав у смузі армії на головному напрямку. Після артилерійської підготовки він сильним ударом прорвав оборону ворога і 9 лютого визволив Городище. Наступ був таким швидким, що ворог не встиг повністю спалити місто. Воно нагадувало кладовище. Скрізь неприбрані ворожі трупи, розбита і поламана техніка: танки, самохідні гармати, бронетранспортери. Багато її було з пізнавальними знаками танкової дивізії СС «Вікінг». Це — наша стара «знайома», яку ми і раніше били, але кінець їй прийшов саме тут.
Продовжуючи успішний наступ, 14 лютого ми визволили місто Корсунь-Шевченківський, після чого повернули на Шендерівку.
Оточені німецькі війська не хотіли здаватись. Вони робили все, щоб вирватися з кільця.
Пізніше стало відомо, що німецьке командування, не дочекавшись реальної допомоги від Гітлера, віддало наказ на прорив і вихід з оточення.
Два останніх дні в районі бойових дій стояла погана погода. Йшов сніг, розгулялась шалена хуртовина. Вона засліплювала очі, сковувала рух військ. А навкруги — непрохідні шляхи. Очевидно, на це і розраховували німці. Вранці 17 лютого вони рушили з Шендерівки на Звенигородку, намагаючись вийти з оточення і з’єднатись там із своїми головними військами. На чолі колони йшов штаб угруповання. Гітлерівці прагнули вирватись з кільця за будь-яку ціну.
Проте їх задум було розгадано. Після визволення Корсуня-Шевченківського усі з’єднання 52 армії, вся артилерія, у тому числі й гвардійські міномети, були повернуті в напрямку Шендерівки, Хильок, Комарівки. Кільце оточення зімкнулося настільки, що район, зайнятий німецькими військами, прострілювався з усіх боків не тільки артилерією, але й мінометами. На голови фашистів обрушився шквал вогню навіть з повітря, хоч погода була нельотною. Це було справжнє побоїще. Все змішалося: танки, машини, люди, коні. Над полем гриміла страшна канонада.
Оточені війська були розгромлені. Захоплені в полон ворожі солдати спочатку не могли від страху навіть розмовляти.
І тільки потім, отямившись, як після сну, давали пояснення. Полонений обер-єфрейтор повідомив: «Коли ми рушили, нас з усіх боків почали бити. Було дуже страшно: навкруги танки, палають машини, падають коні, люди. Нам учора говорили, що підемо дорогою життя, але йшли всі на смерть. Ми тікали, але не знали, куди і навіщо, немов божевільні». Ліс на південь від Комарівки став могилою цих жалюгідних «завойовників».
У визволеній Шендерівці з погребів і сховищ виходили змучені жителі. Вони, як і скрізь, зустрічали нас із сльозами радості. Один літній чоловік, високий, худий, з виснаженим обличчям, зняв з плеча шкіряну сумочку для тютюну, подав її мені і сказав:
— Візьміть, від душі, на пам’ять. Це все, що в мене залишилось. Спасибі, рідні наші...
Мені приємно було чути ці слова від простої людини. Я подякував і взяв подарунок, який зберігаю як велику цінність.
Тільки талановитий художник міг би відтворити поле бою в районі Шендерівки, Хильок, Комарівки на кінець дня 17 лютого 1944 року. Тисячі поламаних, спалених і спотворених снарядами машин, десятки тисяч трупів німецьких солдатів і офіцерів. Без розчистки шляхів не можна було ні проїхати, ні пройти. Там знайшов свою смерть і генерал-лейтенант Штеммерман, труп якого впізнали військовополонені.