Етимологія крові
- Автор: Багряна Анна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Етимологія крові». Краткое содержание книги:
Бабця Галя була майстринею вишивки. Колись до неї приходили на навчання дівчата з інших сіл, приїздили навіть із Фастова і Трипілля. Але вона мріяла передати все своє вміння мені – кровній і прямій спадкоємиці. Тільки нічого з того не вийшло. Надто вже непосидючою я виявилася для такого нудного заняття. Мене цікавили лише літери, з яких народжуються слова, ліс і вечірні гульбища на нашій вулиці.
– Ликерка, – іноді казала на мене бабця і якось скрушно при тому хитала головою.
Я вже знала: Ликеркою звали її молодшу сестру, але чим саме могла нагадувати оту Ликерку, годі було збагнути. Бабця вперто відмовлялася говорити про це.
«Ну і не треба, – думала собі, ображена, – захочу – сама про все якось довідаюся».
У ліс, якщо вже казати по правді, я ходила не заради грибів. Просто любила слухати ліс. Там, у ньому, було для мене багато таємниць. Іноді навіть навмисне відставала від Соні, Віки і Сані, ніби загубила їх.
– Ярко-о-о-о! – гукали і замовкали, а я собі потай блукала поміж дерев.
Кілька разів, на одному і тому ж місці, чула: кричить якась жінка – так, як можуть кричати лише від пекельного болю або у передсмертних судомах. Ставало страшно, аж дибки здіймалося волосся. Але мене знову і знову тягнуло до того місця, до того крику – незбагненним зв’язком інтуїтивно вгадуваної спорідненості. Мені ніхто нічого не говорив. Я знала лише те, що відчувала сама. І мовчала. Бо це було МОЄ, сокровенне.
Того ж самого року, в січні, по різдвяних святах, бабця Галя померла. Ми з мамою довго не могли відійти від цього тяжкого горя. Поховали стару на сільському цвинтарі поруч з іншими нашими родичами, серед яких, проте, не було ані її батька, ані матері. Ані сестри Ликерки. Ми так і не дізналися про них нічого. Таємницю нашого роду закопали глибоко в землю чужі й п’яні дядьки.
Наступного року, саме на мій день народження, сталася аварія на ЧАЕС і, хоч наше село не потрапило до надміру враженої радіацією території, ми з батьками все одно виїхали звідти. До столиці. Хтось із батькових знайомих нам посприяв у тому. Але я не мала ані найменшого бажання кудись їхати. Усе, що залишала, було МОЇМ, тобто єдиним справжнім для мене. Пригадую, навіть плакала, коли прощалася зі страхоліською хатою – але не так від реально усвідомленої втрати, як більше – перед невідомістю. Плакала з таким театральним драматизмом, що у рідних це викликало лише сміх. Вони сміялися з мене, а в очах був сум.
– Ярославо, не плач, – казали, – будемо навідуватися вряди-годи, це ж не зона.
Хтось чогось не міг второпати. А я тоді розуміла лише одне: ми залишаємо могили своїх предків. Тепер вони будуть без нас. Це все, що я тоді годна була зрозуміти. У тому смішному віці, коли випадають молочні зуби і з’являється нав’язливе бажання якомога швидше стати дорослою.
Отже, ми переїхали до столиці.
Того ж року тато знайшов собі іншу жінку і пішов жити до неї. Він і раніше бахурував, тільки мама не зважала на те раніше – завжди ж повертався додому. Цього разу подався з кінцями. А ми з мамою залишилися удвох. У нашій невеличкій двокімнатній квартирці. В панельній дев’ятиповерхівці з ліфтом та сміттєпроводом.
[хроніки чужих життів]
Київське Полісся. Горностайполь
Коли Гані виповнилося сім років, мама подарувала їй золоті кульчики-півмісяці. Вуха проколювали без голки, підточеними шпичками кульчиків, змоченими в горілці. Ганя навіть не зойкнула. Було страшно боляче, але терплячість впереміж із почуттям сорому (невже я така слабачка?) перемогла. Аж світилася вся від радості – нарешті стала дорослою.
Ганя не знала, що напередодні її свята мати з батьком зчепилися були – ледь не до скандалу. Просто Василь дуже спротивився Степанидиній думці щодо такого дорогого подарунка.
– Ми ж не багачі якісь, щоб розкидатися на цяцьки. Не панночка, обійдеться. Нема чого змалку привчати до розкошів.
Але Степанида не здавалася і вперто наступала на чоловіка. Їхня донечка мусить бути найкращою дівчинкою в Горностайполі. Яка ж це розкіш? Золоті півмісяці лише оберігатимуть Ганю від злої сили, від зурочень заздрісних односельчан. Та й голівка у неї не болітиме ніколи – бо золото ж.
Ні, у неї в родині не було забобонних, зовсім. Щонеділі з батьками ходила до церкви – але більше ходили про людське око. А чи по-справжньому вірили в Бога – Степанида не знала. Вона хотіла, аби Бог був, проте не могла уявити, яким повинен бути той Бог. Якщо він живе на небі, то чому ж ховається від людей? От сонце ж, наприклад, можна побачити. І місяць, і зорі – вночі. А Бог у цей час де? Отож. Коли не бачиш – важко вірити.