Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
Близнята здивовано перезирнулися. Якусь мить вони не могли й слова сказати з подиву.
— Це неможливо! — врешті скрикнув Алик.
— Абсолютно неможливо, — сказала й собі Алька.
Йон гордо глянув на Робика. Так майже завжди траплялося, коли прибульці з далеких планет, де люди жили зовсім інакше, ніж на його батьківщині, починали розуміти, хто Робик є насправді.
Сам Робик поблажливо усміхнувся:
— Цілком можливо. Ми не брати з тої причини, що Йон Сого належить до вашої породи, він людина, тільки народився на Сатурні.
— Ми, Соги, — додав Йон навмисне байдуже, — прямі нащадки перших сатурнянських поселенців.
— А я, — вів далі Робик, — належу до групи людиноподібних роботів. Я найновіша модель сатурнянського робота-опікуна, найновіша… звичайно, коли йдеться про внутрішню будову. Я, власне, піклуюся Йоном від самого його народження. Ви, мабуть, чули про те, що ми, роботи-опікуни — найкращі друзі людини на Сатурні.
Робик розповідав усе те здивованим близнятам, і його веснянкувате обличчя, точнісінько таке, як у чотирнадцятирічного хлопчика, сяяло усмішкою.
Алик поволі обійшов довкола Робика, розглядаючи його захоплено і шанобливо.
Натомість Алька твердо глянула Робикові в зеленкуваті очі й сказала:
— Не вірю. Це недотепний жарт.
Йон став навшпиньки й напружено чекав, як поведеться Робик. Він навіть трохи занепокоївся і вже хотів сказати: “Тільки не треба перебільшувати”, коли це робот зігнув ноги в колінах і підстрибнув на кільканадцять метрів.
— Ой! — скрикнула Алька.
А Робик тим часом опускався на землю набагато повільніше, ніж піднімався, бо мав у собі регулятор тяжіння.
— Ох, як гарно! — радісно засміявся Алик. — Як на уроці з роботознавства.
Тим часом Робик зупинився напроти Альки, схилив голову на ліве плече й пильно глянув на дівчину:
— Тепер уже віриш?
Алька замислилась. Потім легким, красивим рухом торкнулася його скроні й сказала:
— Не дуже охоче, любий мій, але вірю.
Робик кивнув головою.
— Ти, серденько, трохи зарозуміла, і тобі плутається все в голові, — мовив він надзвичайно люб’язно.
— А звідки ти знаєш? — захоплено вигукнув Алик.
— Відразу видно, — відповів робот.
Алька якусь хвилю дивилась на Робика, потім, чарівливо усміхаючись, звернулась до Йона:
— На жаль, він правду каже. Я буваю зарозуміла, та ще й дуже негарно.
Алик скривився, наче жалкував, що має таку сестру, але це вийшло так кумедно, що Йон не витримав і зареготав. Почувши той сміх, близнята злякано витріщилися на Йона.
— Що з тобою? — крикнула Алька.
— Він тільки так і сміється, — пояснив Робик.
Йон хотів стриматись, та, побачивши, як перелякалися близнята, зареготав ще дужче.
— Мої батьки… — насилу вимовив він.
— Йонові батьки, — додав Робик, — кажуть, що його сміх скидається “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зозулі”.
— Надзвичайно влучно, — визнав Алик і теж засміявся разом із сестрою.
А Йон відразу ж замовк. Тепер він дивився тільки на Альку і милувався її голосом, їхні погляди зустрілися.
— Бачиш, — мовила дівчина, — тепер ти сам збиваєш мене з пантелику. Не завжди я винна.
Поки Йон думав, що йому відповісти, Робик підніс угору пальця:
— Нагадую: час снідати, бо спізнитесь до стартової башти.
— Гвалт! — удав переляканого Йон. — Рушаймо!
І перший стрибнув на рухому стежку, що, мов руда змія, звивалася серед зеленого моріжка і, обминаючи грядки з квітами, вела до їдальні. Над Альчиною головою якийсь метелик затріпотів голубими, як її очі, крильцями.
— Волошковий сміливчик, або ж Lysandra bellargus, — пояснив Робик.
— Дуже радий познайомитися, — вклонився метеликові Алик.
Тераса-їдальня містилася коло ботанічного саду. Алик аж підстрибнув з радості, коли побачив три накриті столи.
— Але ж і апетит тут. Трансгалактичний! — мовив він по хвилі, жуючи на всі заставки. Потім повів очима по терасі-їдальні й раптом замовк. Навіть жувати перестав.
Тераса-їдальня розташована була серед луки, яку оточували з трьох боків схили Зеленого Підгір’я. На тих схилах вигравав, сміявся, кричав усіма можливими й неможливими барвами ботанічний сад.
Чого там тільки не було: пальми й берези, орхідеї й троянди, кипариси, магнолії, сосни, тюльпани — острови квітів серед моря дерев. І кожна мала свій колір, свій малюнок, свою тінь.
Алик аж зітхнув з подиву, і Йон вдячно усміхнувся. Та коли він перевів погляд на Альку, усмішка на його устах згасла. Алька рівненько сиділа у фотелі, дуже ввічлива, але цілком байдужа.