Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
— Чому? — гірко, з притиском перепитав Колхаун. — Марне запитання!
— Ні, не марне, і я повторюю його. Куди марніше твоє захоплення мною. Мушу тобі щиро сказати, Кассію: я не кохаю і не можу покохати тебе.
— То ти не хочеш стати моєю дружиною?
— Оце таки марне запитання. Я ж сказала, що не кохаю тебе. Хіба цього не досить?
— А я сказав, що я тебе кохаю. І це одна з причин, чому я хочу одружитися з тобою. Але є ще й інші. Хочеш послухати?
При останніх словах з обличчя Колхауна зник благальний вираз. Тепер він знов скидався на ягуара перед стрибком.
— Ти сказав, що є й інші причини. Назви їх, не соромся. Я не боюсь нічого.
— Он як? — насмішкувато мовив він. — Не боїшся?
— Не знаю, чого б мені боятися. А що, хіба є чого?
— Я не кажу — тобі, а от твоєму батькові таки є чого.
— То я хочу знати. Все, що стосується батька, так само стосується й мене. Я його дочка і тепер, на жаль, єдина дитина… Говори далі, кузене Кассію! Що там за хмара над нами нависла?
— Не хмара, Лу, а серйозна і цілком реальна небезпека. Лихо, з яким йому вже несила боротися. Ти змушуєш мене говорити про речі, яких тобі краще б не знати.
— Та невже? Помиляєшся, кузене Касе. Я вже знаю про ті речі. Мені відомо, що мій батько весь у боргах і що заборгував він тобі. Та й як мені було цього не зрозуміти? З твоєї бундючної поведінки в домі, з хазяйського тону, яким ти говориш при слугах, навіть вони вже здогадалися, що тут щось не те. Ти — власник Каса-дель-Корво, я це знаю. Але я — не твоя власність! Ця смілива відповідь збила з Колхауна пиху. Козир, на який він розраховував, явно не обіцяв виграшу, і відставний капітан притримав його. Він мав у руках ще сильніший козир і тут-таки виклав його.
— Он як! — глузливо сказав він. — Ну що ж, коли я й не владний над твоїм серцем, то твоє щастя — в моїй владі. Я знаю того ницого негідника, через якого ти мені відмовила…
— Про кого це ти?
— Яке святе невідання!
— Цього разу справді. Та коли під негідником ти маєш на думці себе, то з цим я згодна. Визначення надто точне, і помилитися важко.
— Нехай так! — відказав Колхаун, аж побагровівши з люті, але ще стримуючи себе. — А коли вже ти маєш мене за таке ніщо, то навряд чи твоя думка про мене зміниться на краще, коли я скажу, що збираюся зробити з тобою!
— Зробити зі мною? Чи не надто ти зарозумілий, кузене Касе? Ти говориш так, наче я твоя служниця чи рабиня. А до цього далеко.
Колхаун аж зіщулився від цієї гнівної одповіді, але промовчав.
— Схаменися! — провадила Луїза. — Що це за погрози? Ану скажи, що ти збираєшся зі мною зробити? Я хочу знати.
— Дізнаєшся.
— Ні, скажи! Виженеш мене в прерію чи зашлеш у монастир? А може, замкнеш у в'язницю?
— Ну, тобі б напевне сподобалося, якби тебе замкнули там разом із…
— Кажи ж бо! Яка буде моя доля? Я з нетерпінням чекаю присуду.
— Не поспішай. Перша дія відбудеться завтра.
— Так скоро? А можу я спитати — де?
— В суді.
— Як вас розуміти, сер?
— Ти станеш перед суддею і присяжними.
— Ви собі можете жартувати, капітане Колхауне. Але дозвольте вам сказати, лцо мені не до душі такі жарти…
— Де ж пак, жарти! Я кажу те, що є. Завтра починається суд, і містер Моріс Джеральд, — чи Мак- Свинні, чи О'Кнуррі, чи яке там його ірландське прізвисько, — стане перед суддею як обвинувачений у справі про вбивство твого брата.
— Це брехня! Моріс Джеральд не…
— Не вбивав його, ти хочеш сказати? Атож, звинувачення ще треба довести. І воно буде доведене,
і вирішальні докази про нього суд почує з твоїх-таки уст, на превелику втіху присяжних.
Великі, наче в газелі, очі молодої креолки ще дужче розширились. Та й дивилася вона на співрозмовника так само, як дивиться злякана газель: зі страхом, подивом і німим запитанням.
Минуло не менш як десять секунд, поки вона здобулася на слово. У голові в неї роїлися думки, здогади, страхи, підозри.
— Я не розумію, до чого ти ведеш, — нарешті озвалася вона. — Ти кажеш, мене викличуть на суд. Навіщо? Хоч я й сестра того, кого… але ж я нічого не знаю… не можу нічого додати до того, що відомо всім.
— Ні, можеш, та ще й чимало. Далеко не всім відомо, що в ніч убивства ти призначила побачення в глухому кінці саду. Не знають люди й про те, що сталося під час цього таємного побачення. Як Генрі урвав його; як він розлютився від думки про ганьбу, що впала не тільки на його сестру, а й на всю родину, і погрожував убити винуватця; як йому завадило здійснити цю погрозу тільки втручання жінки, підло звабленої тим негідником… Не знають вони й що було далі: як Генрі здуру подався слідом за тим паскудним ірландським собакою і що він мав на думці. Свідками цього були тільки двоє.