Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
— Хотів мене бачити? Навіщо, небоже?
У голосі вбитого горем старого звучали принижені, майже запобігливі нотки. Ще недавно гордий Пойндекстер, який вганяв у дрож дві сотні чорних рабів, стояв тепер перед своїм новим господарем! Щоправда, то був його небіж, син його рідної сестри, але тепер він здобув владу над дядьком. І, знаючи його лиху вдачу, старий плантатор не сподівався нічого доброго.
— Я хочу поговорити з вами про Лу, — мовив Кол-хаун.
Саме цієї теми Вудлі Пойндекстер волів би не торкатись. Боявся про неї навіть подумати, не те що обговорювати, а надто з людиною, яка завела цю розмову. Проте він не виявив подиву, та навряд чи й був здивований. Щось іще напередодні підказало йому, що така розмова має відбутись, і він чекав її.
Тон, яким заговорив з ним Колхаун, аж ніяк не розвіяв його побоювань. Небожеве прохання скидалося більше на вимогу.
— Про Лу? А про що ж саме? — вдавано спокійно запитав Пойндекстер.
— Ну… — нерішуче сказав Колхаун, ніби не знаючи, як підступитися до такої делікатної теми, чи просто прикидаючись. — Я… я хотів…
— Як на мене… — перебив плантатор, скориставшись з його вагання, — як на мене, то краще не говорити зараз про неї.
Це було сказано майже благально.
— Чому ж, дядечку? — запитав Колхаун, якому це заперечення додало зухвалості.
— Ти не знаєш чому, небоже?
— Та певне, я знаю, як вам тяжко. Бідолашний Генрі пропав, і гадають навіть… Але, може, він ще знайдеться і все буде гаразд.
— Ні! Ми вже ніколи його не побачимо… ні живого, ні мертвого. Я більше не маю сина!
— Ви маєте дочку, і вона…
— Вона зганьбила мене!
— Я. не вірю цьому, дядечку… Ні, не вірю.
— А що ж тоді означає все, що я чув… та й сам бачив? Що змусило її поїхати хтозна-куди, за двадцять миль прерією, саму, до хатини простого торговця кіньми, й бути біля його ліжка? О Боже!.. І чому вона поривалася рятувати його — вбивцю мого сина… і її рідного брата? Боже мій!..
— Щодо першого, то вона сама це пояснила, і, по-моєму, цілком вірогідно. — Сам Колхаун так н є вважав. — А з другим теж усе доволі просто. Кожна жінка вчинила б те саме. Я хочу сказати — така жінка, як Лу.
— Таких, як вона, немає. Це кажу я, її батько. О, коли б я міг думати так, як оце ти! Бідолашна моя дочка! Хто мені ближчий за неї тепер, коли я втратив сина!
— Якраз вона й може знайти вам нового сина. Людину, вже близьку вам, що зробить усе, аби замінити того, кого ви втратили. Я не буду говорити загадками, дядечку Вудлі. Ви знаєте, що я маю на думці: я хочу, щоб Лу стала моєю!
Плантатора не здивувало таке категоричне сватання. Він чекав цього. А проте обличчя його ще дужче спохмурніло.
Було добре видно, що йому не до душі небожеве сватання.
Це може здатися дивним. До останнього часу він і сам плекав у душі таку думку і не раз пробував, — щоправда, дуже обережно, — схилити до цього дочку.
До переїзду в Техас плантатор ще мало знав свого небожа. Досягши повноліття, Колхаун, хоча й був громадянином штату Міссісіпі, здебільшого жив у веселому місті Новому Орлеані, і дядько бачився з ним тільки вряди-годи, коли той приїздив погостювати до них на луїзіанську плантацію. Але дівоча краса його двоюрідної сестри Луїзи, дедалі розквітаючи, почала вабити його до їхнього дому все частіше, і він гостював там щораз довше.
Потім Колхаун з рік воював у Мексиці й дістав капітанський чин, а після воєнних перемог повернувся на батьківщину з рішучим наміром здобути перемогу і в коханні — завоювати серце своєї кузини-креолки.