Темна вежа. Темна вежа VII

Перетнувши кордон штату Массачусетс, вона з’їхала з 95-ї та зупинилась біля діри під назвою «Мотель „Морський бриз“», де зняла їм два сусідні номери. Вона якось не подумала прихопити з дому окуляри для водіння, ті, які називала «окулярами імені мушачої сраки» («У цих окулярах я навіть у мухи сраку роздивитись можу»). Та й у будь-якому разі їй не подобалось вести машину вночі. З окулярами імені мушачої сраки чи без них, а водіння вночі діяло їй на нерви і могла розгулятись мігрень. З мігренню вона вийде з ладу і нічим не зможе допомогти своїм супутникам, а її імітрекс тихо-мирно лежав собі в аптечці в Іст-Стоунгемі.

— До того ж, — пояснила вона Роландові, — якщо та корпорація «Тет», яку ти шукаєш, розташовується у бізнес-центрі, то до понеділка нічого й мріяти потрапити всередину.

Швидше за все, вона помилялася. Перед таким чоловіком, як цей, завжди відчинялись двері, якщо він цього хотів. Ніхто б не зміг його втримати. Напевно, ще й тому він так приваблював до себе певний тип жінок.

Хай там як, а проти зупинки в мотелі він не заперечував. Ні, вечеряти з нею він іти відмовився, тож вона знайшла найближчий фаст-фуд («Смажені кури по-кентуккійськи»), де їжу давали з собою, і принесла пізню вечерю в мотель. Вони поїли в номері у Роланда. Юку Айрін теж поставила тарілку, хоч її про це й не просили. Той охайно взяв шматочок курки в лапи і відправив його до рота, потім пішов у ванну кімнату і влігся перед ванною, зробивши вигляд, що спить.

— Чому це місце назвали «Морським бризом»? — запитав Роланд. На відміну від Юка, він з’їв усього потроху, але без найменших ознак задоволення. Їв так, наче виконував роботу. — Океаном тут не пахне.

— Може, й запахло б, якби вітер віяв у правильному напрямку і з силою урагану, — сказала вона. — Ми називаємо це художньою вигадкою, Роланде.

Він кивнув, демонструючи неочікуване (як на її думку) розуміння.

— Красива брехня, — констатував.

— Так, напевно.

Вона ввімкнула телевізор, щоб хоч якось відвернути його від сумних думок, і була шокована його реакцією (хоча й намагалась потім себе переконати, що її це здивувало). Коли він їй сказав, що не може цього бачити, вона розгубилась, не знаючи, як це розцінювати. Першою думкою було: то непряма інтелектуальна критика самого телебачення. Потім вона вирішила, що так він висловлює (теж у завуальованій манері) свою скорботу, свій стан жалоби. Аж поки він не сказав, що голоси чує, так, але бачить лише лінії, від яких у нього сльозяться очі, Айрін не збагнула, що він казав правду в буквальному значенні: він не бачив картинок на екрані. Ні повтору «Розанни», ні рекламного ролика тренажера «Аб-Флекс», ні ведучого місцевих новин. Вона ще подивилась сюжет про Стівена Кінга (його перевезли гелікоптером до центральної лікарні штату Мен у Льюїстоні, де вечірня операція начебто врятувала йому праву ногу — стан стабільний, попереду ще декілька операцій, шлях до одужання буде непростий і непевний) та вимкнула телевізор.