Гарба невідкладної допомоги поїхала — повезла письменника до найближчої лікарні чи лазарету, припустив Роланд. Одразу ж по її від’їзді з’явились правоохоронці й десь із півгодини розмовляли з Браяном Смітом. Зі свого місця за першим вигином пагорба Роланд чув усю розмову. Питання в синіх мундирів були чіткі й спокійні, відповіді Браяна Сміта — тихе, ледь чутне бурмотіння. Роланд не бачив причини припиняти роботу. Якщо сині прийдуть сюди, він з ними розбереться. Просто виведе їх із ладу, якщо не буде особливих перепон з їхнього боку. Бачать боги, вбивств було вже задосить. Але він так чи інакше поховає свого мертвого.
Він поховає свого мертвого.
Приємне золотаво-зелене світло на галявині потроху згущувалося. Комарі дошкуляли страшенно, але він не переривав свого заняття навіть для того, щоб прищикнути кровопивць, просто дозволяв їм цмулити і летіти геть, обважнілими від крові. Коли вже закінчував рити могилу, почув, як заводилися двигуни: рівно загуркотіли дві машини, заторохтів фургономобіль Сміта. Стрілець чув голоси лише двох правоохоронців. Тобто, якщо з ними не було третього, який не мав що сказати, вони дозволили Сміту самому вести машину. Роланд подумав, що це якось дивно, але йому було до того байдуже, то вже було не його діло (як і те, чи паралізований Кінг). Усе, що мало для нього значення, було тут; все, що мало значення, — подбати про свого хлопчика.
Він тричі ходив збирати каміння, бо могила, вирита руками, неглибока, а тварини, навіть у такому приборканому світі, як цей, завжди голодні. Він склав камені біля узголів’я могили — шраму на чорній землі, такій родючій, що своєю барвою породжувала згадку про чорний атлас. Юк лежав біля голови Джейка, проводжав стрільця очима, коли той ішов і приходив, мовчав. Він завжди відрізнявся від тварин свого виду, якими вони стали відтоді, як світ зрушив з місця. Роланд навіть підозрював, що саме надмірна Юкова балакучість призвела до того, що його витурили, грубо вигнали з власного тету. Коли вони натрапили на нього неподалік від Річкового Перехрестя, він був страшенно худий, буквально помирав від голоду, а на одному боці мав рану від укусу, яка все ніяк не загоювалась. Пухнастик полюбив Джейка з першого погляду: «Це ж ясно, як погожий день», — сказав би Корт (або й сам батько Роланда). І саме з Джейком він найбільше розмовляв. Роланд розумів, що тепер, після смерті хлопчика, Юк може замовкнути назавше, і від цієї думки втрата видавалася реальнішою.
Він згадав, як хлопчик стояв перед мешканцями Кальї Брин Стерджис у світлі смолоскипів, яке в нього було таке юне і просвітлене обличчя. Здавалося, він житиме вічно. «Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев’яноста й Дев’яти».
О так, звісно, так, і ось було його Дев’яносто і Дев’ять: могила викопана, чиста й готова його прийняти.
Роланд знову заплакав. Він затулив обличчя руками і розгойдувався на колінах, вдихаючи приємні пахощі глині й шкодуючи, що не відступився від своїх намірів ще тоді, коли ка, цей старий терплячий демон, не показало йому справжню ціну його пошуків. Він віддав би усе на світі, аби тільки змінити те, що сталося, що завгодно, аби закопати цю яму порожньою, але в цьому світі час плинув лише в один бік.
