Темна вежа. Темна вежа VII

— І ти почуєш? Почуєш мій заклик?

Пообіцяти він не міг. Усередині будівлі могли стояти прилади, що гамували сигнал думок, як захисні капелюхи у кан-тої. Тоді почути її він не зможе.

— Імовірно. Та повторюю: навряд чи тебе хтось потурбує. Це місце захищене.

Айрін подивилась на черепаху. На її панцирі виблискували бризки з фонтана.

— Мені теж так здається. — На її губах з’явився натяк на усмішку, але одразу ж і згас. — Я сподіваюсь, ти повернешся? Не кинеш мене, навіть не… — Вона пересмикнула плечем. — …Навіть не попрощавшись?

— Нізащо. Мої справи в тамтій вежі заберуть небагато часу. — Насправді це й справами назвати не можна було… якщо тільки в теперішнього керівника корпорації «Тет» не було справ, які потребували обговорення з Роландом. — Нам потрібно буде піти ще в одне місце, і саме там ми з Юком і попрощаємося з тобою.

— Гаразд, — сказала вона і сіла на лавку, а біля її ніг примостився Юк. Край лави був мокрий, а на Айрін були нові штани (куплені під час того самого швидкого набігу на крамницю, коли Роланд розжився новою сорочкою і джинсами), та це її не бентежило. День був теплий, сонячний, штани швидко висохнуть, а їй хотілося сісти поближче до черепахи. Придивитися до її крихітних очей, що немов застигли у позачассі, слухати приємний хор голосів. Айрін зрозуміла, що це дуже заспокоює. Слово «заспокоює» не дуже в’язалося в її уяві з Нью-Йорком, але скверик з його тишею й умиротвореністю теж був якийсь нетутешній. Вона подумала, що незле було б привести сюди Девіда. Тут, на цій лавці, він міг би послухати про її пригоди за останні три дні й не подумати, що вона збожеволіла. Чи що її божевілля переходить будь-які допустимі межі.

Роланд легкою ходою рушив уперед. Він ішов, як людина, що могла б крокувати днями й тижнями, не вповільняючи темпу. «Не хотіла б я, щоб він ішов моїми слідами», — подумала вона і легенько здригнулась від самої думки. Роланд підійшов до залізної хвіртки, за якою був тротуар, і озирнувся на Айрін. Співучим голосом продекламував: