Сповідь відьом

— Не розумію, — тривожно сказала я, підводячись на лікті.

Він ніжно притиснув мене і поклав мою голову собі на груди.

— Понад тисячу років я перебував поза межами часу, спостерігав, як спливають дні та роки. А як зустрів тебе, я став глибоко усвідомлювати плин часу. Вампірам легко забувати про час. Саме тому Ізабо наче одержима читає газети — щоб нагадати собі, що зміни таки відбуваються, хоча плин часу ніяк не змінює її саму.

— А ти раніше мав таке відчуття?

— Кілька разів, і то побіжно. Два-три рази це трапилося в бою, коли я боявся, що скоро загину.

— То це через небезпеку, а не через кохання. — Від його невимушених слів про війну та смерть у мене по спині побігли мурашки.

— Тепер моє життя має початок, середину й кінець. Усе, що відбувалося до цього, було преамбулою. Тепер у мене є ти. Одного дня тебе не стане, і моє життя скінчиться.

— Не обов’язково, — похапливо заперечила я. — Мені жити ще кілька десятиріч, ти ж можеш жити вічно.

Я не могла уявити собі світу без Метью.

— Побачимо, — тихо мовив він, погладжуючи мені плече.

І раптом я відчула, що більше за все мене непокоїть його безпека.

— Ти будеш обережним?

— Якби я не був обережним, то не прожив би скільки століть. Я завжди обережний. А тепер ще більше, бо мені є, що втрачати.

— А мені краще прожити оцю коротку мить із тобою, аніж сторіччя з кимось іншим, — прошепотіла я.

Метью замислився над моїми словами.

— Якщо мені знадобилося лише кілька тижнів, щоби знову відчути себе тридцятисемирічним, то невдовзі я досягну того стану. Коли однієї миті з тобою буде достатньо, — промурмотів він, пригортаючи мене до себе. — Але ця розмова є надто серйозною для шлюбного ложа.

— А я гадала, що саме розмова і є основним сенсом «клункування», — зауважила я.

— Це залежно від того, хто дає визначення — ті, хто загортає в клунки, чи ті, кого загортають, — пояснив Метью і легенько поцілував мене, почавши з вуха і поволі опускаючись до плеча. — До того ж мені належить обговорити з тобою ще одну частину середньовічної шлюбної церемонії.

— Та невже, чоловіче мій любий? — іронічно спитала я, злегка куснувши його за вухо.

— Не роби цього, — сказав Метью з удаваною суворістю. — У ліжку кусатися не можна. — Але я знову куснула його. — Я мав на увазі ту частину церемонії, — говорив він далі, зупинивши на мені пильний погляд, — де слухняна дружина обіцяє бути «вродливою, веселою та люб’язною в ліжку та повсякденному житті». Як ти збираєшся виконати цю обітницю? — І Метью занурився обличчям мені у груди, наче хотів там знайти відповідь на своє запитання.

Ми ще кілька годин «подискутували» про середньовічну літургію, і у мене з’явилося краще розуміння церковних церемоній та народних звичаїв. Таке спілкування виявилося для мене більш інтимним, аніж із будь-ким іншим. Задоволена, я розслабилася, скрутилася калачиком біля вже знайомого мені тіла Метью, а голову поклала йому на груди, там де серце. Він легенько погладжував мені волосся, аж поки я не задрімала.