Гаррі Поттер і напівкровний принц
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Серия: Гаррі Поттер (uk) #6
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-29-0
- Переводчик: Виктор Евгеньевич Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і напівкровний принц». Краткое содержание книги:
Він пішов, спотикаючись, до палаючої хижі, і тут з полум’я виникла велетенська постать, що несла на спині Ікланя. Гаррі щось вдячно вигукнув і впав навколішки; його трясло з голови до ніг, тіло пронизував біль, від кожного подиху в грудях пекло.
— Всьо файно, Гаррі? З тобою всьо файно? Йой, Гаррі, не мовчи…
Величезне кошлате Геґрідове лице, затуляючи собою зорі, розпливалося в Гаррі перед очима. Він відчув сморід обгорілого дерева й паленої собачої шерсті; Гаррі простяг руку й відчув біля себе тремтяче, але заспокійливо тепле й живе тіло Ікланя.
— Зі мною все нормально, — прохрипів Гаррі. — А з вами?
— Йой, та всьо файно… мене так легко не здолати. — Геґрід схопив Гаррі попід пахви й так різко смиконув, що його ноги аж відірвалися від землі. По Геґрідовій щоці сочилася кров з глибокого порізу під самісіньким оком; воно швидко розпухало.
— Треба погасити твою хатину, — сказав Гаррі, — закляттям «Аґваменті…»
— Яси пам’ятав, що таке щось є, — пробурмотів Геґрід, підняв свою тліючу парасольку з рожевими квіточками і вигукнув: —Аґваменті!
З кінчика парасольки шугонув струмінь води. Гаррі підняв руку, що тримала чарівну паличку й була свинцево-важка, і теж пробурмотів:
— Аґваменті.
Удвох з Геґрідом вони поливали хатину водою, аж доки загасили останню жарину.
— Ніби не так і зле, — з надією вимовив трохи згодом Геґрід, дивлячись на руїни, з яких снувався дим. — Ніц такого, що Дамблдор не зміг би полагодити…
Гаррі аж скрутився від пекучого болю, почувши це ім’я. Навколо було тихо і спокійно, а зсередини його гриз жах.
— Геґріде…
— Я си зв’язував лапки кільком посіпачкам, коли зачув, як вони наближаються, — сумно пробурмотів Геґрід, не зводячи очей зі своєї зруйнованої хижі. — Йой, бідачки, та ж вони, либонь, згоріли до гілочок…
— Геґріде…
— Та що сталоси, Гаррі? Я тілько уздрів тих смертежерів, що бігли від замку, але чого з ними біг Снейп, шляк би їх трафив? Де він подівся… доганяє їх?
— Він… — Гаррі мусив прокашлятися; горло було сухе від переживань та диму. — Геґріде, він убив…
— Убив? — голосно перепитав Геґрід, дивлячись на Гаррі. — Снейп убив? Йой, Гаррі, та що ти таке кажеш?
— Дамблдора, — прохрипів Гаррі. — Снейп убив… Дамблдора.
Геґрід дивився на нього й нічого не розумів, судячи з тієї частини його обличчя, яку можна було розгледіти.
— Що з Дамблдором, Гаррі?
— Він мертвий. Снейп його вбив…
— Йой, не кажи такого, — грубо крикнув Геґрід. — Снейп убив Дамблдора… Гаррі, ти що — здурів? Що ти таке кажеш?
— Я бачив, як це сталося.
— Не міг ти бачити.
— Я бачив, Геґріде.
Геґрід похитав головою; він поглядав з недовірою, але співчутливо, і Гаррі розумів, що Геґрід собі думав, ніби Гаррі дістав дуже сильний удар по голові, забив собі па мороки, чи, можливо, постраждав від закляття…
— Я си гадаю, що Дамблдор просто звелів Снейпові піти з тими смертежерами, — впевнено сказав Геґрід. — Мабуть, він і далі має маскуватися. Слухай, треба завести тебе до школи. Ходім, Гаррі…
Гаррі й не намагався сперечатися чи щось пояснювати. Його ще й досі тіпало. Геґрід швидко й сам про все довідається, дуже швидко…
Вони пішли до замку, і Гаррі побачив у багатьох вікнах світло. Він чудово уявляв, що там діється: учні, мабуть, ходять з кімнати в кімнату розповідають, що тут були смертежери, що над Гоґвортсом сяє Мітка, що, отже, когось убили…
Дубові вхідні двері були відчинені, і світло зсередини заливало доріжку й галявину. Сходами повільно й невпевнено спускалися учні в піжамах, нервово шукаючи слідів перебування тут смертежерів. що давно повтікали в темряву ночі. А Гаррі не зводив очей з кутка подвір’я під найвищою вежею. Йому здалося, що він бачить на траві чорне скоцюрблене тіло, хоч він був ще надто далеко і бачити нічого не міг. До місця, де мав би лежати Дамблдор, сходилися люди.
— На що вони там дивляться? — здивувався Геґрід, коли вони з Гаррі підійшли до входу в замок і Іклань тісніше притулився до їхніх ніг. — Йой, а що то там си лежить на траві? — різко додав Геґрід. вказуючи на підніжжя астрономічної вежі, де вже зібрався невеличкий натовп. — Видиш, Гаррі? Отамечки, просто від вежею? Під самою Міткою… йой… невже то могли викинути?…
Геґрід замовк, не в змозі висловити вголос страшну думку. Гаррі йшов біля нього, відчуваючи, як болять і печуть йому лице й ноги в тих місцях, куди за минулі півгодини влучали різноманітні закляття, хоч це відчуття було якось дивно відсторонене, ніби від цих ран страждав хтось інший, а не він. Реальним і невідворотнім був тільки жах, що стискав груди…