Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Ви бачите все це? - спитала Гелен Луміс. - Бачите мене там, серед них?
- Так, - відказав Вільям Форрестер із заплющеними очима. - Я бачу вас.
- А потім, - сказала вона, - а потім...
Її голос усе звучав та звучав, а тим часом заходив вечір, сутінки швидко густішали, проте голос її не вмовкав, і кожен, ідучи вулицею повз садибу, й здаля міг почути той звук, тихий-тихий, наче лопотіння крилець нічного метелика...
Через два дні, коли Вільям Форрестер сидів за письмовим столом у своїй кімнаті, він отримав листа. Його приніс нагору Дуглас і подав Біллові з таким виразом обличчя, наче знав, що в тому листі.
Вільям Форрестер упізнав голубий конверт, але не розпечатав його. Він просто засунув листа у нагрудну кишеню сорочки, на якусь хвильку спинив погляд на хлопцеві, а тоді сказав:
- Ходімо, Дуг. Я тебе запрошую.
Вони йшли до центру міста, майже не озиваючись один до одного: Дуглас відчув, що треба помовчати. Осінь, яка насунула була за кілька днів перед тим, відступила. Знов повернулося справжнє літо, запінило хмарки, начистило до блиску метал небесного склепіння. Вони зайшли в павільйон і сіли біля мармурового прилавка. Вільям Форрестер витяг з кишені листа, поклав його перед собою, але й тепер не розпечатав.
Він повів очима за двері, де скрізь сяяло жовте сонячне світло - на цементованому тротуарі, на зелених полотняних навісах, на блискучих золотих літерах на склі вітрин по той бік вулиці; потім звернув погляд на календар на стіні. 27 серпня 1928 року. Подивився на свій наручний годинник і, відчуваючи, як повільно б’ється серце, побачив, що секундна стрілка ледь-ледь повзе по циферблату; та й календар на стіні, здавалось, навіки застиг на цьому числі, і навіть сонце вже не посувалося до заходу, неначе хтось прибив його до неба цвяхами.
Лопаті вентиляторів над головою, зітхаючи, колошкали тепле повітря. За відчиненими дверима стояли й сміялися кілька жінок, але він їх не бачив - його погляд був спрямований повз них, на дальші будинки, на годинник на високій вежі над міською управою. Нарешті він розірвав конверт і став читати листа.
Тоді поволі повернувся на обертовому стільчику. Він знов і знов безгучно проказував ці слова, та зрештою вимовив їх уголос і повторив ще раз.
- Цитринове морозиво з ваніллю... Цитринове морозиво з ваніллю.
Дуглас, Том і Чарлі, голосно хекаючи, бігли сонячною вулицею.
- Томе, скажи мені одну річ, тільки чесно.
- Яку таку річ?
- Чи бувають коли-небудь щасливі кінці?
- Аякже. В кіно на суботніх ранкових сеансах.
- Та звісно. А от у житті?
- Я знаю тільки ось що, Дуг: мені дуже хороше, коли я ввечері лягаю спати. Оце тобі справді щасливий кінець кожного дня. А вранці прокинусь і думаю: хтозна, який він буде, цей день, - може, геть поганий. Та досить тільки згадати, що ввечері я знову ляжу спати, як усе стає гаразд.
- Я про інше - про містера Форрестера й про стару міс Луміс.
- А що тут удієш? Вона ж померла.
- Та знаю! А не здається тобі, що все воно якось не туди?
- Це ти про те, що він усе уявляв собі, ніби вона така ж молода, як на фотографії, а насправді їй був цілий мільйон років? Ну ні, сер, як на мене, то це пречудово!
- Що ж тут такого пречудового?
- Останніми днями містер Форрестер розказав мені потроху то про се, то про те, а я потім склав усе докупи - та як розревуся! І сам не знаю чого. Але я не хотів би, щоб було хоч на крихту не так. Бо якби було не так, то хіба мали б ми про що балакати? Не мали б. Та й поплакати я люблю. Як поплачеш добре, то одразу здається, ніби знову настав ранок і попереду новий день.
- Он воно як!
- Ти просто не хочеш зізнатися, що й сам любиш поплакати. А спробуй поплач довше - і все стає добре. Ось тобі й щасливий кінець. І ти можеш знову бігти на вулицю й гратися з хлопцями. А там і починаються всякі-такі-хтозна-які дива! То, може, й містер Форрестер як подумає добре, як зміркує, що це єдиний спосіб, та як поплаче гарненько, а тоді глядь - уже знову ранок, хоча б насправді була й п’ята година дня.