Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Знайти відповіді на ці та інші питання навряд чи вдасться, адже від дня трагедії минуло надто багато часу, впродовж якого українська влада не провела ретельного розслідування. Відсутність такого розслідування засудила Міжнародна дорадча група Ради Європи, але, на жаль, це не єдиний приклад бездіяльності правоохоронної системи держави: за роки, що минули після Євромайдану, жодного політичного діяча чи міліціонера з підрозділу «Беркут» не було засуджено до позбавлення волі за вбивства та насильство проти учасників протестів у Києві[1321]. Генеральна прокуратура України вміло приховала скоєні злочини та захистила інтереси правлячих еліт, однак не спромоглася вчинити по справедливості, як того вимагали українці під час двох демократичних революцій[1322].

Коли йдеться про день 2 травня в Одесі, що переріс у криваві сутички, відповідальність на себе мали б узяти проросійські угруповання, які за потурання міліції почали стріляти у мирних фанів та інших учасників проукраїнського маршу[1323]. Тим часом Москва і пропутінські інтелектуали на кшталт Сакви політизували цю трагедію, без огляду на факти перетворивши її на масове вбивство, буцімто організоване і вчинене українськими націоналістами.

На Одещині та Харківщині підтримка ідей відокремлення від України становила від 10% до 15%, тобто істотно менше, ніж на Донбасі. В обох областях існувала чимала проукраїнська патріотична більшість, і ключові силові підрозділи залишалися вірними Києву. Харків, розташований лише за 38 км від російського кордону, пережив наплив так званих «політичних туристів», які співпрацювали з «Оплотом», аби захопити будівлю облдержадміністрації. Проте завдяки оперативному втручанню Києва та залученню спецназу з інших регіонів України ОДА вдалося звільнити від них; 70 (із близько трьох сотень) з них було затримано. Під час протистояння у Харкові стався кумедний епізод: «політичні туристи» мали настільки мізерні знання про місто, що, пішовши на штурм міськради, насправді «захопили» будівлю Театру опери та балету. Схожа недолуга ситуація трапилася і в Луганську.

Міський голова Харкова Геннадій Кернес, який був твердим прихильником Януковича та Партії регіонів, певний час загравав із сепаратистами за посередництва «Оплоту», що виконував роль організованого злочинного угруповання для захисту його бізнес-інтересів. Кернес розпочав свою кар’єру в 1990-х роках із напівкримінального світу і «чорного ринку» Харкова, тож, потрапивши до муніципальної політики, не гребував допомогою сумнівних угруповань молодиків у спортивному вбранні. Кернеса обрали міським головою відносною більшістю голосів (30,09%) на виборах 2010 року, в ході яких застосовувалися фальсифікації. Після перемоги Кернеса його головний суперник Арсен Аваков (на той час голова обласного осередку партії «Батьківщина», який, за офіційними даними, набрав на виборах 29,46%) мусив виїхати за кордон. У березні 2014 року стосунки Кернеса з його колишніми союзниками стали напруженими після того, як він дозволив уникнути відповідальності членам «Правого сектора», підозрюваним у вбивстві двох членів «Оплоту» — міський голова дозволив їм втекти, сподіваючись, що це ослабить напруження. Наприкінці квітня на життя Кернеса було скоєно замах, однак він вижив. Сам Кернес пізніше оголосив винним у злочині Авакова, хоча більш імовірною видається версія про причетність до нього бойовиків «Оплоту».