Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

До початку «російської весни» уже згаданий донеччанин Віктор Аланов сприймав Україну «як даність». Він «ніколи не відчував жодного хвилювання, коли бачив державні прапори, не дуже-то любив гімн і вже точно ніколи не любив націоналістів». Але у березні 2014 року настав «час кричущого маразму та сюрреалізму», коли самозвані російські «“захисники Донбасу” [...] стали під псевдоантифашистськими гаслами нападати на мирні мітинги донбасівців — прихильників єдиної України». Згадуючи про їхні заклики застосувати проти беззбройних опонентів «хірургічні інструменти для лікування українства», він запитував: «Хіба це не фашизм?». Тисячі донеччан, які зібралися на підтримку територіальної цілісності України, зазнали підступного нападу, писав він, — їх били, калічили, а активіста Дмитра Чернявського ножем зарізали на смерть. Агресивні «антифашисти» принесли на Донбас «справжній російський націоналізм, та ще й з монархічними “прибамбасами” і махровим несприйняттям усього прогресивного у світі»[1333].

Після здобуття Україною незалежності уродженець Донбасу Костянтин Морозов, який став її першим міністром оборони, та колишній дніпропетровський «червоний директор» Леонід Кучма, якого буде обрано президентом, перевизначили себе як українців, хоча до того вони ідентифікували себе як росіяни. За радянських часів російська самоідентифікація заохочувалася і на сімейному, і на суспільному рівнях. Журналіст Пітер Померанцев простежив історії українців, чия ідентичність змінилися у критичні періоди сучасної української історії. Самому Померанцеву було лише дев’ять місяців, коли його родина емігрувала з радянської України, і в ній ніколи не ототожнювали себе з українським національно-визвольним рухом. Його батьки були російськомовними і виховували сина на російській літературі, тож у Лондоні його вважали «росіянином». Але Євромайдан став поштовхом для зміни його ідентичності. Він пише: «Я раптом дуже гостро відчув, що моя мати була з Києва, що мій батько виріс у Чернівцях, що мої бабусі та дідусі були родом з Одеси та Харкова». Було дивно «відчувати себе українцем», і «фізичне відчуття, коли я це вимовляю, настільки революційне, немов у роті з’явилося друге піднебіння»[1334].