Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Сапфіра знову невдоволено загарчала й клацнула зубами, намагаючись схопити якогось горобця… Схоже, в його маленькій голівці було так мало мізків, що він навіть не підозрював, яка небезпека на нього чатувала. Та сьогодні щастя було на його боці — дракон промазав, через що його кепський настрій зробився просто паскудним. Якоїсь миті Сапфіра вагалася, чи варто їй кинутися в погоню за пташкою, проте невдовзі відмовилась від цієї затії, вирішивши, що двох кісточок разом із трьома пір'їнами їй не вистачить навіть на один зуб.

Заклавши крутий віраж, дракон став вивчати землю, що була далеко-далеко під ним. Він мав такий гострий зір, що міг порахувати кожну пір'їнку на спині яструба, який кружляв на тисячу футів нижче, видивляючись собі жертву на ланах біля річки Джиєт. Він також міг бачити коричневе хутро зайця, що дременув до нори, міг розгледіти в густому чагарнику невеличке стадо оленів. А ще — він задоволено дослухався до наполоханих криків інших тварин, що попереджали своїх родичів про страшне чудовисько, яке витало в небесах. І це було правильно, адже їжа мала його боятися. Сапфіра дуже любила відчувати страх маленьких тварин, а якби він раптом колись перестав їй подобатись, це означало б тільки одне — їй уже час помирати.

На одну лігу вище за течією річки Джиєт дракон помітив загін варденів, що згори нагадував стадо червоних оленів. Повстанці прибули до переправи ще вчора, й відтоді на іншому боці річки опинилася лише третина солдатів, включно з ургалами й кіньми. Річку довелося переходити вбрід, тож вояки рухались настільки повільно, що Сапфірі часом здавалося, ніби ці солдати так ніколи нікуди й не дістануться, повмиравши під час мандрівки від власної старості. «А було б некепсько, якби вони вміли літати», — скрушно зітхнувши, подумав дракон. Його завжди страшенно цікавило, чому це люди ще й досі цього не навчились. Адже літати було так легко, і Сапфіру ніколи не переставало дивувати, чого всі інші створіння постійно залишаються на землі. Навіть Ерагон, попри те, що вже безліч разів здіймався разом із нею в небеса, усе одно дуже любив землю, хоч і міг літати разом із нею, вимовивши всього-на-всього кілька нескладних заклять. Утім дракон заспокоював себе думкою про те, що істот, які ходять на двох ногах, мають круглі вуха та роги або ж є такими низенькими, що їх легко можна розчавити однією лапою, часом просто неможливо збагнути.

Із цієї задуми дракона вивів якийсь рух на північному сході, тож він зацікавлено розвернувся й полетів туди. Невдовзі Сапфіра розгледіла загін, що налічував сорок п'ять коней. Ті насилу переставляли ноги й повільно-повільно плентались у напрямку табору. Здавалося, більшість коней були без вершників, проте Сапфіра змогла переконатися в цьому лише за півгодини, коли підлетіла ближче. Це міг бути загін Рорана, що повертався зі свого завдання. Дракон миттю занепокоївся, розуміючи, що повстанці зазнали втрат, і подумки став молитися, аби Роран залишився живим. Правду кажучи, Сапфіра не плекала до Міцного Молота якихось особливих почуттів, однак знала, що його неабияк любить Ерагон, тож це було достатньою причиною, аби перейматися долею юнака. Потому дракон полинув думками до загону й полегшено зітхнув, знайшовши Роранову свідомість. Уже за мить блакитна літунка зв'язалася з Арією й мовила: «Пополудні до табору прибуде Роран, але його загін має великі втрати. Схоже, під час подорожі їх спіткало якесь страшне лихо».