Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
— Ви поранені? — перепитав він іще раз.
Гном, який стояв праворуч від нього, кремезний парубок із кудлатою бородою, закашлявся, виплюнув на долівку грудку крові й лиш тоді загорлав:
— З нами не сталось нічого такого, чого б не вилікував час. А що з тобою, Убивце Тіні?
— Усе гаразд… Житиму…
Простукуючи підлогу ногою, перш ніж зробити новий крок, Ерагон підійшов і схилився над Квесторком. Він сподівався, що того ще можна видряпати з пазурів смерті. Та вдруге глянувши на страшну рану гнома, юнак скрушно похитав головою й лиш розвів руками, мовляв, тут уже нічого не вдієш.
Як після кожного бою, Вершник відчував у роті гіркоту.
— А чому вибухнув ліхтар? — нарешті спитав він.
— Ці ліхтарі наповнені жаром і світлом, Арджетламе, — відповів один з охоронців. — Якщо його розбити, то вся енергія вихлюпується назовні, й тоді краще бути подалі від нього.
— А ви знаєте, з якого клану були нападники?
Гном із обскубаною бородою обстежив одяг кількох із них.
— Барзул! — сказав він. — На їхньому одязі немає нічого такого, за чим би можна було розпізнати клан, Арджетламе. Але всі вони мають ось це…
Потому гном підняв із долівки браслет, сплетений із кінського волосся й прикрашений відполірованими аметистами.
— І що це означає?
— Цей різновид аметистів, — мовив гном і постукав по каменю брудним від кіптяви нігтем, — росте тільки в чотирьох місцях Беорських гір… І щонайменше три з них належать Аз Свелдн рак Ангуін.
Ерагон спохмурнів.
— Виходить, цей напад організував Грімстборітхн Вермунд?
— Важко сказати напевно, Арджетламе. Адже ці браслети спокійнісінько міг залишити і якийсь інший клан. Може, вони замітають сліди й хочуть, аби ми думали, що це були саме Аз Свелдн рак Ангуін. Але… я б, не вагаючись, поставив цілий віз золота на те, що це справа рук Аз Свелдн рак Ангуін.
— Хай їм чорт, — буркнув Ерагон. — Хто б це не був, усе одно — хай їм чорт. — Потому він міцно стис кулаки, щоб приховати тремтіння рук, й буцнув носком чобота один із ворожих кинджалів. — Цих гномів і їхню зброю охороняли магічні закляття, які вимагають стільки енергії, що я не маю ані найменшого уявлення, хто їх наклав… Накладання заклять — справа складна й небезпечна… — Ерагон пильно глянув на кожного зі своїх охоронців: — Будьте моїми свідками, бо я присягаюсь, що не пробачу цього нападу й покараю того, хто винен у смерті Квесторка. І який би клан не послав цих убивць, усі його члени пошкодують про той день, коли народились на світ… Напавши на мене, вони напали на Дургрімст Інгейтум. Я присягаюсь вам як Вершник дракона і як член клану Дургрімст Інгейтум і прошу, щоб ви закарбували в пам'яті кожне слово моєї обіцянки.
Гноми шанобливо схилили голови перед Ерагоном, а той, що мав обскубану бороду, відповів:
— Ми зробимо так, як ти скажеш, Арджетламе. Твої слова засвідчують неабияку повагу до честі славетного Ротгара.
Потому гноми трохи помовчали.
— Який би це клан не був, — сказав перегодом один із них, — здійснивши напад на тебе, його члени порушили святий закон гостинності, і я б посоромився називати їх навіть щурами, бо це надто велика честь для них… Вони… Вони — менкнурлан. — Гном гнівно сплюнув на підлогу, і решта його братів зробили так само.
Ерагон мимохіть посміхнувся, аж надто завзятими виглядали його охоронці в ту мить, і попрямував туди, де залишились рештки його шаблі. Ставши на коліна, Вершник провів кінчиком пальця по одному зі шматочків металу. «Схоже на те, що енергія мого удару була більшою за ту, яку я вклав у охоронне закляття зброї», — подумав він і ледь чутно прошепотів:
— Мені потрібен меч, справжній меч Вершника.
ПИТАННЯ ПЕРСПЕКТИВИ
Ранковий теплий вітер несподівано змінив напрямок, тож Сапфірі, щоб продовжити свій стрімкий лет над випаленою сонцем долиною, довелося розвернути крила під іншим кутом. На мить вона задоволено заплющила очі, відчуваючи, як її блакитну луску пестять теплі вранішні промені. Вона мерехтіла й переливалася. Сапфіра знала, що всі, хто зараз бачить її із землі, повинні були зачудовано пороззявляти роти. І від однієї лиш думки про це дракон задоволено муркнув, відчуваючи себе найпрекраснішим створінням в усій Алагезії. Адже хто ще, окрім неї, міг похвалитися такою гладесенькою лускою, таким довгим хвостом, такими прозорими крилами, такими гострими пазурами й такими білими іклами? Ані Глаедр зі своєю скаліченою лапою, ані раби Галбаторікса Торнак із Шруйканом не були їй рівнею. До речі, двох останніх Сапфіра взагалі не вважала за драконів, бо який порядний дракон міг жити в неволі й виконувати накази найжахливішого деспота на землі? А крім того, усі троє були самцями, тож їм навіть мріяти не доводилось про ту граційність, з якою Сапфіра розтинала своїми крилами повітряні хвилі. Схоже, вона й справді була найкращим створінням в усій Алагезії, та інакше й бути не могло.