Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Крім того, у більшості випадків людина не винна в тому, скільки в неї випаде волосся — менше чи більше, ніж в інших. Мій начальник, коли я там підробляла, казав, що згідно з результатами наукових досліджень на дев’яносто відсотків гени визначають, полисіє людина чи ні. Хто отримав від батька чи від діда такий ген, той рано чи пізно полисіє. Цього разу вже не скажеш, що все залежить від людської волі. У певний час встане ген і скаже: „Ну що ж, пора до роботи!“ (правда, не знаю, чи ген на це здатний), тож волоссю нічого не залишається, як випадати. Хіба це справедливо? Звичайно, ні.
В усякому разі, тепер ви знаєте, що я щодня, не жалкуючи сил, працюю на далекій фабриці. Щодо перук маю глибоке особисте зацікавлення. Наступного разу напишу трохи докладніше, як працюю, як живу.
Ну, бувайте!»
12
Ця лопата справжня чи ні?
(Що відбулося вночі. Частина 2)
Коли підліток міцно заснув, йому приснився дуже виразний сон. Він розумів, що це сон, і завдяки цьому відчував полегшення. «Я знаю, що це сон — отже, перед тим був не сон. Тоді все було справжнім. Я можу точно відрізнити одне від одного».
Уві сні підліток серед ночі вийшов у безлюдний сад, узяв лопату й почав розкопувати ту яму, яку засипав цибань. Лопата спиралася на стовбур дерева. Оскільки яму цибань засипав нещодавно, то копання виявилося не надто важким. Однак п’ятирічному підлітку досить було потримати в руках важку лопату, як він захекався. Крім того, підліток вийшов босим, і ступні страшно мерзли. Але він пихтів й орудував лопатою, аж поки не показався той згорток, який закопав цибань.
Заводний птах перестав кричати. Не з’являвся і коротун, що видряпався на сосну. Навколо панувала тиша, від якої дзвеніло у вухах. Цибань і коротун наче кудись зникли. «Але ж, урешті-решт, це сон, — подумав підліток. — Заводний птах і схожий на батька дядько, що виліз на дерево, — не сон, а ява. І ніякого зв’язку між тим і цим немає. Та от що дивно: зараз, уві сні, я розкопую яму, вириту насправді. Як відрізнити, де сон, а де не сон? Наприклад, ця лопата справжня чи тільки сниться?»
Що більше підліток думав, то менше розумів. Тому перестав сушити собі голову й з усієї сили копав. Нарешті лопата наткнулася на згорток.
Підліток обережно, щоб не пошкодити, обкопав згорток, опустився на коліна й вийняв його з ями. З ясного, безхмарного неба, не зустрічаючи жодної перешкоди, на землю лилося вологе світло повного місяця. Як не дивно, уві сні підліток не відчував страху. Понад усе ним заволоділа цікавість. Розкривши згорток, він виявив людське серце. Воно було такого ж кольору і форми, як на малюнку в атласі. Серце ще жило й ворушилося, наче щойно покинута дитина. І хоча кров не витікала з перерізаних артерій, воно енергійно пульсувало. У вухах підлітка гупало: бум! бум! бум! Це калатало його власне серце. Обидва серця — поховане і власне — билися в унісон, ніби про щось перемовляючись.
Переводячи подих, підліток рішуче сказав собі: «Нема чого боятися! Це ж просто людське серце. В атласі зображено таке ж. Кожна людина має серце. Я також». Заспокоївшись, він загорнув серце в ганчірку, поклав у яму й засипав землею. Потім затоптав землю босими ногами, аби ніхто не помітив, що яму розкопували, лопату притулив до дерева там, де вона раніше стояла. Уночі земля була холодна, немов лід. Після цього підліток видряпався на підвіконня і заліз назад у теплу, добре знайому кімнату. Обтрусив ступні над відром для сміття, щоб не забруднити простирадло, і, забравшись у ліжко, вирішив заснути, але помітив, що тут уже хтось лежить. Замість нього спав хтось, накрившись ковдрою.
Розгнівавшись, підліток щосили смикнув за ковдру. «Гей, ти! Забирайся! Це моє ліжко!» — спробував він крикнути, але голос кудись пропав. Бо в ліжку він побачив самого себе. Лежав у постелі й мирно уві сні посапував. Підліток, утративши дар мови, завмер як укопаний. «Якщо я вже сплю тут, то де ж спати мені іншому?» Підліток уперше по-справжньому злякався. Страх, здавалось, пронизував холодом до самих кісток. Підліток хотів закричати. Якомога голосніше й різкіше, аби розбудити себе, котрий спав, і всіх людей у домі. Та голосу не було. Хоч як він старався, а жоден звук не виходив з рота. Тоді підліток схопив себе сплячого за плече й щосили потряс. Однак сплячий не прокидався.