Хроніка заводного птаха

Усікава запхав руку в кишеню піджака й, витягнувши ключ, що висів на ремінці, показав його мені. Здається, ключ таки справді від нашого дому. Однак мою увагу привернув не ключ, а ремінець. Такий, як у Куміко. Простий, із зеленої шкіри, з металевим кільцем, що по-особливому розкривалося.

— Справжній ключ. Як самі бачите. І ремінець — вашої дружини. Щоб не було жодних непорозумінь, я кажу: його дала мені ваша дружина, Куміко. Я його не вкрав і не відібрав.

— Де зараз Куміко? — спитав я не своїм голосом.

Усікава зняв окуляри, глянув на них, ніби перевіряв, чи не запітніли, й знову начепив на носа.

— Я добре знаю, де вона. Бо, правду кажучи, я за нею приглядаю.

— Приглядаєте?

— Так, але не в такому розумінні, як ви подумали. Будьте спокійні, — сказав Усікава, засміявшись. При цьому його обличчя скособочилося, окуляри з’їхали вбік. — Не дивіться на мене так підозріло. Я тільки де в чому допомагаю Куміко-сан. Така моя робота. Як у хлопця на побігеньках. Старший, куди пошлють. Бо ваша дружина надвір не може виходити.

— Не може виходити? — знову, як папуга, повторив я за ним.

Зробивши паузу, він облизав губи.

— Нічого страшного, якщо ви не знаєте, але я не скажу вам, вона не може виходити чи не хоче. Ви, можливо, хочете знати, але, будь ласка, мене не питайте. Подробиць я не знаю. Зрештою, вам нема чого турбуватися. Силоміць її ніхто не тримає. Це ж не кіно й не роман. Такого в дійсності не буває.

Я обережно поставив пляшку з пивом на підлогу.

— До речі, що привело вас сюди?

Усікава кілька разів ляснув долонями по колінах і рішуче кивнув головою.

— Ой, справді, я вам цього ще не сказав. От забудько! Поки відрекомендовувався, з голови випало. Маю здавна одну слабість: зайвого наговорю, а про головне забуваю. Тому часто даю маху. Я забув вам сказати, що працюю на старшого брата Куміко-сан. Звати мене Усікава… а втім, я вже це казав… коротко — Усі… Так от у пана Нобору Ватая я виконую роль, так би мовити, особистого секретаря. Ні, не такого секретаря, як у депутата парламенту. Там у них помічники вищого класу, особливі. Та загалом секретарі бувають різні, Окада-сан. Я, так би мовити, з низів. Якби я був привидом, то належав би до найбрудніших — таких, що забиваються десь у куток туалету або шафи. Однак я не нарікаю. Бо якби такий нечупара, як я, виліз на люди, то кинув би тінь на світлий образ Ватая-сенсея.[48] На видноту треба виставляти іншого — стрункого, з інтелігентним обличчям. Бо якби з’явився лисий карлик і сказав: «Привіт! Я — особистий секретар Ватая-сенсея», — усі попадали б зо сміху. Правду кажу чи ні, Окада-сан?

Я мовчав.

— А тому я перебрав на себе сенсеєві оборудки, які не можна виставляти людям напоказ… його, так би мовити, темні справи. Усе таке… неофіційне. Моя роль — скрипаль за сценою. Візьміть для прикладу справу Куміко-сан. Окада-сан, тільки, будь ласка, не подумайте, що мені важко приглядати за нею. Дуже шкода, якщо мої слова справили на вас таке враження. Навпаки — приглядати за нею для мене велика честь, адже сенсей так дорожить своєю єдиною сестрою. Чесне слово!.. Тільки не вважайте нахабством, якщо я попрошу у вас пляшку пива. Від цієї розмови в горлі пересохло. Якщо ви не проти, я сам візьму. Знаю, де воно. Бо, вибачте, поки чекав на вас, заглядав у холодильник.