Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Однак у жовтні цього року, коли спогади про пережитий кошмар почали розвіюватися, колишня хвороба раптом вернулася. Як на біду, це сталося за кілька днів до серйозної роботи, з якою впоратися в такому стані вона не могла. М. вирішила зв’язатися з жінкою, яка її лікувала, й попросити повторити лікування. Однак цього разу жінка чомусь відмовилася. «Вибачте, але я нічого не можу для вас зробити. Я більше такого лікування не практикую. Не маю ні сил, ні здатності. А втім, якщо обіцяєте зберігати таємницю, то я можу познайомити вас з однією людиною. Якщо скажете комусь про це хоч одне слово, то пожалієте. Зрозуміли?»
Жінка пояснила М., як дістатися до місця, де її зустрів чоловік років тридцяти, із синьою плямою на обличчі. Під час сеансу він не промовив ні слова. Але лікування виявилося «неймовірно ефективним». Назвати плату за сеанс М. відмовилася, але можна припустити, що «гонорар за консультацію» становив досить значну суму.
От що розповіла про загадкове лікування М. Її «дуже близька подруга», що заслуговує довіри. Спочатку актриса зустрілася в одному готелі в центрі міста з юнаком, який провів її до підземного VIP-паркінгу, звідки вони на «великому чорному автомобілі» прибули на місце. Про саме лікування так і не вдалось нічого дізнатися. М. сказала подрузі: «У цих людей потужна сила, і якщо я порушу обіцянку, то мені так не минеться».
М. відвідала це місце лише один раз, але після цього приступи припинилися. Ми хотіли розпитати саму М. про подробиці лікування і про ту загадкову жінку, але вона, як ми і сподівалися, відмовилась від зустрічі. За словами одного експерта, ця «організація», видно, уникає контактів з людьми з артистичного світу і надає перевагу політикам і фінансистам, що вміють тримати язик за зубами. Тому роздобути додаткової інформації від людей з артистичного світу наразі не вдалося…
14
Непроханий гість
Чого не можна позбутися
Людина — не острів
Коли після восьмої вечора стало зовсім темно, я тихенько відчинив хвіртку на задвір’ї й вийшов на доріжку. Хвіртка така вузька й низька, що протиснутися в неї ледве вдається. Заввишки з метр, вона так уміло замаскована в самому кінці огорожі, що ззовні її не побачиш очима і не намацаєш руками. Як завжди, доріжка проступає з темряви в холодному білому світлі ртутної лампи у дворі дому Мей Касахари.
Хутко зачинивши хвіртку, я квапливо йду доріжкою. Проходжу повз будинки вздовж неї і за огорожею мигцем бачу силуети людей, що сидять у вітальнях і їдальнях за вечерею або дивляться телесеріали по телевізору. З кухонних вікон і вентиляторів пливуть запахи страв. Приглушивши звук, хлопчина вправляється у виконанні якогось швидкого пасажу. У вікні другого поверху видно серйозне обличчя маленької дівчинки, яка вчить за столом уроки. Чути, як свариться жінка з чоловіком. Захлинається плачем немовля. Десь дзвонить телефон. Доріжка переповнюється реальністю — звуками, образами, вимогами, відповідями, — як посуд водою.
Аби заглушити кроки, як звичайно, я надіваю тенісні тапочки. Треба йти не надто швидко, але й не надто повільно. Важливо не привертати до себе уваги без потреби, не перечепитися ненароком об «реальність», що заповнює все навколо. Я пам’ятаю тут усі повороти й перепони. Навіть у пітьмі можу пройти доріжкою, ні на що не наштовхнувшись. Нарешті підходжу до задвір’я мого дому, зупиняюся й, озираючись навколо, перелажу через низьку огорожу.
У темряві дім пригнувся переді мною, немов кістяк велетенської тварини. Відчинивши чорний хід на кухню, вмикаю світло й замінюю воду в котячій мисці. Добуваю з буфета банку консервів, відкриваю. Почувши цей звук, хтозна-звідки з’являється Макрель. Потершись кілька разів об мою ногу, він з апетитом береться до їжі. А тим часом я виймаю з холодильника холодне пиво. Вечеряю завжди в «садибі», де страви готує Цинамон, а дома обходжуся простим салатом або шматком сиру. Сьорбаючи пиво, саджаю кота на коліна, щоб пересвідчитись, який він теплий і м’який. Провівши цілий день у різних місцях, ми переконуємося, що повернулися додому.
Однак цього разу, вернувшись додому й простягнувши, як звичайно, руку, щоб запалити світло в кухні, я раптом відчув чиюсь присутність. Рука завмерла в темряві, слух напружився, дихання стишилося. Цілковита тиша. Та в цю мить я вловив легкий запах тютюну. Очевидно, крім мене, в домі ще хтось був. Він чекав на мене й за хвилину до мого приходу не витримав і закурив. Зробивши кілька затяжок, відчинив вікно, щоб дим вивітрився. Однак запах усе-таки залишився. Напевне, в домі незнайомець. Двері були замкнені, а серед моїх знайомих, крім Мускат, ніхто не курить. Зрештою, якби вона хотіла зі мною зустрітися, то не чекала б у пітьмі.