Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Знаєш, що в записці було? – сказав він. – Цікава записка. Я навмисно заховав її й ношу при собі, як яскраве свідчення про моє йолопство, як хоч і запізнену пересторогу… На, перечитай, – витяг він із гаманця потертий аркушик.
Я неохоче розгорнув його. Що там може бути цікавого? Але, прочитавши, аж зареготав з несподіванки.
«Моя люба Софочко, – писав самовбивця, – тепер я можу спокійно лишити тебе. В тебе є щирий приятель. Він мені дуже сподобався і я гадаю ти будеш із ним щаслива. Звичайно, я додому не повернуся.
Речі мої надішлеш на адресу, про неї я тебе повідомлю, як тільки дізнаюся стороною про твоє одруження з Джимом. Поки що я взяв службу банківського артільника. Служба приємна, – весь час роз’їзди, а я надто засидівся був. От тільки треба мати при собі револьвера. Так належить. Але бажання бути вільним переважило навіть мою огиду до зброї. Цілую востаннє, ще сьогодні вранці твій чоловік, а тепер – вільний птах!»
– Ну, що ж, ходім до мене обідати, покажу тобі мою чорнооку долю, – сказав Джим, ховаючи записку.
Я згодився. Все ж цікаво побачити таку енергійну жінку.
– Так відразу після того й подружилися? – запитав я дорогою.
– Та ні, – відповів Джим. – Я ще трохи пручався. Але, знаєш – осінь, нема своєї затишної кімнати…
Я остовпів, побачивши Софочку. Але не встиг я слово сказати, привітавшися з нею, як Джим зник, побігши до Церобкопу по вино до обіду. Тоді я, скориставшися, що ми з нею віч-на-віч, запитав її:
– Саро! Ти який раз це взяла шлюб?
– Десятий! – щиро сміючися, відповіла вона і казала далі вже поважно, навіть похмуро: – Ну, а що ж таким, як я, робити! Ви ж бо забили нам усі шляхи до життя, залишивши єдину службу: хатньої господині, як це в моїй анкеті значиться. Я чесна й порядно виконую цей обов’язок. Я не винна, що мені часто доводиться міняти посаду. Такий метушливий, несталий час!.. І хіба я Джимові не пара?
Вона мала рацію: вона з мелітопольських степів, а Джим, ну – з пляжу! Обидва вони потрапили в потік гемороїдальних облич і захлинув він їх, цей потік, особливо гидотний так у серпні чи в липні, коли задуха й спека…
О, Харків – курна столиця-полустанок. Коли ж до станції доб’ємось?..
Никанор Онацький
Народився 21.12.1874 р. на хуторі Хоменки біля Гадяча на Полтавщині. З дитинства виявив нахил до малювання. Закінчив народну, а потім Гадяцьку повітову школу. З 1899 р. навчався у Московському училищі технічного малювання, але через брак коштів не закінчив його. Повернувся в Україну і навчався у Одеському художньому училищі, а після закінчення у 1903-му вступив до Петербурзької академії мистецтв.
З 1906 р. Н. Онацький викладає у Лебединській гімназії. Водночас плідно малює, захоплюється етнографією, друкує розвідки в журналі «Рідний Край». На Першій українській артистичній виставці у Києві в грудні 1911 – січні 1912 р. було представлено 15 його картин. З 1913 р. Н. Онацький викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі.
Н. Онацький почав публікувати поезії з 1906 р. в альманахах «Терновий вінок», «Український декламатор», «Розвага», «З неволі», «Українська Муза», в журналі «Рідний Край». Написав п’єси «Через руїни», «Танок смерті», інсценізацію поеми Т. Шевченка «У тієї Катерини». У 1930 р. видав дитячу п’єсу «Новий світ», «Наша освіта».
Після революції художник активно співпрацював з Українською партією соціалістів-революціонерів, але потім зосередився на науково-педагогічній і творчій роботі. У 1920-х р. викладає в учбових закладах Сумщини, у 1920 р. створює Сумський історико-художній музей, видає монографію «Сім років існування Сумського музею».
На 1.10.1925 р. в музеї вже було 10 279 експонатів, багато з яких розшукав сам художник, що також брав участь у археологічних розкопках. На основі своїх досліджень Н. Онацький опублікував кілька цікавих праць.
Така діяльність привернула увагу ГПУ, для яких будь-яке зацікавлення історією ототожнювалося з українським буржуазним націоналізмом. Його починають цькувати, вимагаючи публічного каяття.
В листопаді 1933 р. Н. Онацький переїхав до Полтави, де йому запропонували організувати й очолити відділ етнографії місцевого музею. Пропозиція була небезпечною, бо чекісти на етнографію дивилися, як на чистої води націоналізм: «всі вишивки, всі керамічні вироби, різьба та інше в умілому розміщенні показуватимуть і підкреслюватимуть етнічну відокремленість України і для хоч трішки настроєної романтично голови даватимуть поживу національної відокремленості», – писалося в доповідній ГПУ.