Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Гімназисти збилися тісно. Полохливо вони притулилися один до одного.

— Ми не ябеди! — мало не плачучи, гукнув Сербин.

— Дурак! — аж зблід і замахав руками Макар. Він ладний був кинутися на Козубенка з кулаками за таке зухвальство й образу.

Але в цю мить вже інше відвернуло увагу австрійців. В кінці вулиці — там, коло проїзного під насипом тунелю, — враз затріщали безладні й сквапні постріли. Тоді залящали вигуки і зринув прудкий тупіт кінських копит. Секунда — і просто з тунелю, просто сюди вискочило двоє верхівців. Вони припали за кінськими шиями і гнали з усіх сил. Злива пострілів перестріла їх.

Козубенкові конвоїри не встигли прикласти гвинтівок до плечей, вони тільки вперли їх в боки — і випал за випалом вдарив назустріч втікачам.

— Гальт! Гальт! Гальт!

Передній кінь зметнувся і кинувся вбік, на Гімназичну вулицю. Але саме на розі він зразу ж і впав. Їздець перелетів через голову і схопився на рівні за три кроки попереду. Він шарпнувся геть — бігти вздовж високих парканів. Та кулі наздогнали його, і він простелився ниць — здригнувся, перевернувся горілиць і закляк.

Це врятувало другого верхівця. Він проскочив у цю мить далі по Шуазелівській, до міста на Станіславчик. То був Шумейко, Олександр Іванович. Козубенко радісно закричав — верхівець уже був за садами й будівлями, — але три багнети вперлися Козубенкові в груди. Четвертий австрієць підійшов до забитого і копнув його чоботом під ребро.

То був голова ревкому — слюсар Буцький. Козубенко затремтів дрібно і тоскно. Голова ревкому, слюсар Буцький, вже на світі не жив…

В цей час по цепу австрійців передано якийсь наказ. Австрійці спинилися, взяли гвинтівки до ноги і вийняли цигарки.

— Гімназисти? — запитав котрийсь з них.

— Йя! Йяволь!

— Пан з котрої класи?

— Аус дер лецтеи клясс…[305]

— Ми також. Тільки он Юзек, — австрієць кивнув на того, що зостався біля Козубеика, — з передостанньої. Мали сі дипльомувати сей рік. Пан палить? Перепрошую. Прошу пана…

Це не були, власне, австрійці. Це були стрільці так званої Української галицької армії[306], що її сформовано в Австрії з галицької молоді — «рятували соборну Україну від більшовиків».

І враз запанувала незручна мовчанка. Гімназистів було четверо і четверо. Четверо російських і четверо австрійських. Про Австро-Угорщину російські гімназисти з підручника Іванова[307] знали: це «лоскутна» імперія Франца-Йосифа Габсбурга[308] — країна переважно гірська, клімат у різних частинах не однаковий, флора середземноморська, чорноморська й балтійська, фауна палеарктична[309], населення вісімдесят дві і три чверті людини на квадратний кілометр. Про російських гімназистів австрійським гімназистам було відомо: вони також навчаються закону божого, історії, географії, чотирьох мов, математики, ба й філософської пропедевтики теж. Вони складають іспити, провалюються на переекзаменовках, дістають одиниці й сідають у карцер.