Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Центральна рада вже видала і другий, і третій універсали. Вона не хотіла сваритися з Тимчасовим урядом. Вона сподівалася дістати пристойну автономію з рук Установчих зборів.

Юнкери не добігли до мосту кроків з двадцять і залягли. Їх зустрів рясний вогонь. Двоє залишилися на полотні. Але Шая спізнився. Він натиснув спуск аж тоді, як це вже не було потрібно, — юнкери лежали вже в приколійному рівчаку.

Шая спізнився тому, що саме в цю мить, від криків «слава», раптом подумав про те, що це ж біжить саме та школа прапорщиків, в якій перебуває і Левко Репетюк. З прокляттям на свою неуважність Шая урвав запізнілу чергу.

Але тут юнкери відкрили скажену стрілянину. Торохкотіло чотири «льюїси», пачками били щонайменше три сотні рушниць.

Солдат Яків зойкнув і припав за кущем. Цівка крові зачервоніла з-під рукава на раптом недвижну праву руку. Наш цеп сидів в окопах. Але ж ці окопи були пристосовані для того, щоб приймати бій з заходу, а юнкери били зі сходу. Вони били окопам у тил. Катря перебігла з-за куща ззаду і впала поруч з Яковом. Хутко-хутко вона почала розрізати рукав, що на очах намокав темним і парким… Куля була дум-дум…

«Цікаво, — подумав Шая, — хто ж кого поцілить: я Репетюка чи Репетюк мене?»

Юнкери зірвалися і побігли знов. Гвинтівки вони тримали в лівих руках, а правими розмахували над головами.

В правих були затиснуті гранати. «Льюїси» татакали невмовчно. Наші правофлангові «максимки» гаряче вдарили по мосту. Три юнкери беркицьнули, один з них ковзнув під поручні і шубовснув у річку. Лівий фланг мовчав. Тепер вже йому треба було ждати: перші дві ферми були в профілі власного цепу, — адже окопи грудьми дивились на захід, а не на схід… Друга сотня юнкерів знялася з рівчака й побігла вслід за першою.

І от тут, в цю секунду, Катрі, схиленій над пораненим, Яковом Юринчуком, зробилося страшно. Вона зрозуміла: втративши десятків зо два людей, три чи чотири сотні юнкерів перебіжать цей коротенький міст через цю жалюгідну вузеньку річечку. Нехай тоді кожний із них кине одну гранату, і від усього чсрвоногвардійського загону не залишиться й душі. І Катря на мить озирнулась.

Але Катря не побачила того, що насправді було позаду: ні грабового зрубу, ні піскуватого згірка, ні села Демидівки віддаля. Замість усього того Катя раптом уздріла, що позад їхнього ріденького цепу неначе стоїть, створюючи їм тил, другий цеп — могутній і незліченний. Катря знала в обличчя мало не кожного робітника вагонних майстерень — і от вона могла би присягти, що там, у другому цепу, вони були всі до одного. І не тільки вагонні майстерні з токарем Буцьким. Разом з ними було й депо. Он же був машиніст Шумейко, молодий кочегар Козубенко, слюсарський учень Кульчицький Стах. Потім ще і ще — цих машиністів, помічників, слюсарів і ремонтників Катря чудово знала, либонь, кожного на прізвище. Потім був авіаційний парк на чолі з бортмеханіком Ласком. Потім Катря побачила Ваню Зілова з старим батьком, а з старою матір'ю — Петра Потапчука. Далі був Макар з усіма трьома братами — раненим, полоненим і вбитим, а також із старим батьком-інвалідом, що проїздив на паровозі кочегаром, помічником і машиністом сорок один рік…