Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Але позаду другого цепу було ще щось — і серце Катрине зробилося велике, як цілий світ Там далі, де ото немовби мало собі бути прибузьке село Демидівка, — там стрімко висилося у величезних і невимірних контурах і обсягах щось надзвичайне, щось прекрасне, щось велетенське, щось таке, про що важко було навіть подумати, що таке надзвичайне, прекрасне і велетенське може бути!.
Але, товариші, отже, воно є. Це надзвичайне, прекрасне і велетенське існує. І це вже дійсність.
Катря кинула тільки короткий погляд, але розглянула все до найменших деталей і зрозуміла, що то таке. Вона тільки не встигла оформити свою думку в слово. Бо найкоротше слово, яким можна визначити це «щось», має аж дев'ять літер.
— Одарку… — прохрипів поруч солдат Яків Юринчук, — Одарку там побачите… може… колись… А прокламацію тую… я, значиться, приніс… від робітників… з Петею… Потапчуком була у нас згода… За владу Рад…
Катря кивнула, — юнкери якраз вибігли на третю ферму, — і в цей час Піркес натиснув спуск і заспівав.
Ніколи ще так весело не було Шаї Піркесові.
«Япончик» рвався з рук, вихлопи били в лице, гуркіт перестав бути чутний, юнкери-сипалися з ферми просто в воду, було тихо, як ніч, і тільки Шая співав високим і гучним — вищим і гучнішим за весь світ — голосом:
Він співав чорного ворона, чорний ворон вився просто перед ним, і він випускав стрічку за стрічкою просто в навісну, прокляту птицю — нехай не змахує своїми чорними крилами над нашим ясним і прекрасним життям…
Куля вдарила Шаю просто в груди. Він підплигнув і звалився навзнак.
Але червоногвардійці виплигнули з окопів, і все, що зосталося ще на мить від Шаїної свідомості, заповнилося веселим і могутнім криком контратаки, і останнє, що він побачив, була Катря, яка припала до його кулемета, — і «япончик» бився, тремтів і гуркотів довгою чергою випалів у її руках.
Юнкери повернули й побігли назад.
ВІСІМНАДЦЯТИЛІТНІ
Роман
МЕЖИВЛАДДЯ
ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ЛЮТОГО ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ВІСІМНАДЦЯТОГО РОКУ
Кінець!
Він був один — їх четверо: карабіни напоготові, на них широкі тесаки, при поясах по чотири гранати і величезні сталеві каски над сіро-зеленавими шинелями. А за парканом, уздовж вулиці, їх сунула вже ціла орава — волокли кулемети, котили бомбомет, прогуркотіла мортира. Вони йшли валом і зразу ж заливали все навкруги — звичне, рідне, своє — чужим і незнаним: чужий одяг, чужа зброя, вигуки команди чужою, незрозумілою мовою. І цілий світ довкола враз став невпізнанний, наче не свій.
— Форвертс![298] — підштовхнув прикладом найближчий, коли Козубенко на мить затримався біля хвіртки. Якби ж то не проти чотирьох карабінів, а просто на кулаки!
Ранок був вогкий, пронизливий, але хмари от-от мали вже розійтися, і тоді визирне сонце — тепле, яскраве, березневе. Земля лежала окіл чорна й масна — сніг залишався ще тільки по рівчаках та у затінках.
Сталося це так. Коли колона окупантів перетяла колію і вони з Шумейком, кочегар і машиніст, покинувши непотрібний вже паровоз, побігли у цеп, червоногвардійці саме залишали насип і відступали до міста. Треба було поспішати, поки до станції не прорвався німецький панцирник, — тоді він відріже червоногвардійців від частин, що відходили на північ, у Браїлівські ліси. Їх бігло тільки сімнадцять: вісім гвинтівок, шість наганів і в інших гранати. Вздовж залізниці якийсь очманілий фурман гнав візок геть від небезпеки. Шумейко порубав посторонки, скочив на коня і помчав назад. Він гукнув, що майне тільки на хвилинку до ревкому, спалить папери і зразу ж наздожене. І червоногвардійці побігли просто через сади, униз — до шляху на Станіславчик[299]. Козубенко навмання плигнув через якийсь паркан, і, як навмисне, це якраз був тітчин садок. А хвора мати от уже скільки днів ночувала в сестри. Він мусив поцілувати матір на прощання!.. Козубенко зразу побачив перед криницею цих чотирьох — вони вже зайшли до садків, іззаду, з ярів. Він метнувся мерщій геть, та четверо забігли і збоку, і спереду, навперейми. Не треба було кидатися за сараї, а бігти до хвіртки навпростець — він устиг би випередити цих чотирьох малюків!
298
Вперед! (нім.). — Ред.
299
Станіславчик — село Жмеринського району Вінницької області. Розташоване за 7 км від Жмеринки і залізничної станції. На початку лютого 1918 р. в Станіславчику було створено Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. У березні 1918 р. село було окуповано підрозділами австро-німецьких військ. Населення Станіславчика відразу активно включилося в боротьбу проти окупантів. У селі було створено партизанський загін, який очолив житель села А. В. Хильський. Партизани брали участь у боях за визволення Жмеринки.