Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Отака була та фотографія, і отак він уперше дізнався про міс Луміс. І тепер, пригадавши все те, знову викликавши й закарбувавши у своїй уяві призабутий образ, він заговорив знов:

- Коли я вперше побачив ту фотографію - невигадливу, зроблену без підготовки, з простою зачіскою, - я не знав, що вона така давня. У газеті повідомлялося, що того вечора міс Луміс відкриє міський бал. Я вирізав фотографію й цілий день носив її при собі. І вирішив неодмінно піти на бал. Та потім, уже надвечір, хтось побачив, як я дивлюся на той знімок, і розказав мені, що й до чого. Що знімок зроблено багато літ тому і тепер газета з року в рік його передруковує. І що не треба мені йти на міський бал і шукати вас за тією фотографією.

Довгу хвилю обоє сиділи мовчки. Білл нишком позирнув на міс Луміс. Вона дивилася в кінець саду, на повитий рожевими трояндами паркан. Годі було вгадати, про що вона думає. На обличчі її не відбивалося нічого. Потім вона кілька разів гойднулась у кріслі й тихо мовила:

- Ну що, вип’ємо ще чаю?.. Оце, виходить, так... Вони сиділи й пили чай. Потім вона нахилилася вперед і легенько поплескала Білла по руці.

- Дякую вам.

- За що?

- За те, що хотіли знайти мене на балу, за те, що вирізали мою фотографію, за все. Дуже-дуже дякую.

Вони пішли прогулятися по саду.

- А тепер, - сказала міс Луміс, - моя черга. Пам’ятаєте, я згадала якось про одного молодика, що сімдесят років тому залицявся до мене. Він уже років п’ятдесят, не менше, як помер, але тоді був зовсім молодий, дуже гарний із себе і цілими днями, а влітку й вечорами скакав на баскому коні по околишніх луках. Від нього пашіло здоров’ям і буйним норовом, з обличчя ніколи не сходила засмага, з рук - садна та подряпини, а рухався він так рвучко, що, здавалося, ось-ось розірветься на частини, і аж наче дим за ним стелився. На жодній посаді довго не затримувався: коли йому десь набридало, то кидав усе й подавався куди-інде, - а одного дня подався геть і від мене, бо я була ще норовливіша за нього й ніяк не давала себе приборкати. Ото й по всьому. Я навіть подумати не могла, що колись знов побачу його живого. Одначе ви цілком живий, і так само аж жаром сиплете довкола, і такий самий незграбний і водночас граційний, і я знаю наперед усе, що ви зараз зробите, а проте щоразу дивуюся з цього. Я завжди вважала балачки про всякі там перевтілення чистою маячнею, але оце днями подумала собі - а що, як я гукну до вас на вулиці: “Роберте, Роберте”? Чи обернеться на мій погук Вільям Форрестер?