Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Пакт про ненапад Молотова — Рібентропа приніс Гітлеру бажаний нейтралітет від СРСР, і він 1 вересня 1939 р. дав наказ розпочати наступ на Польщу.
Виконуючи домовленість про розподіл Польщі, радянські війська одночасно почали наступ на західні українські землі. 17 вересня вони перейшли кордон і окупували майже всю територію, населену українцями та білорусами. Окупація західноукраїнської території проводилась під гаслами визволення братів–українців від віковічного польського гноблення.
У ці дні газета “Правда” в передовиці так обґрунтовувала необхідність врятувати західних українців і білорусів і взяти їх під захист від гноблення польської держави: “Своє панування над національними меншинами правлячі кола Польщі підтримують каральними експедиціями, польовими судами, білим терором, розпалюванням міжнаціональної різанини… Конституція Польщі не передбачає для національних меншин не тільки якоїсь урізаної автономії, а й права навчати дітей своєю рідною мовою…”
Радянський більшовицький уряд, як бачимо, висував на перший план тільки національно–визвольну ідею, хоча були насправді інші причини наступу на Польську державу з погляду міжнародної позиції СРСР і Німеччини. Вся пропаганда в радянській Україні враз забула про “український буржуазний націоналізм”, а кричала про дружбу і любов до скривджених братів. На мітингах, що організовувала влада повсюдно, говорилося про “продажних агентів імперіалізму”, шпигунів, троцькістів і т. д.— але не про “українських буржуазних націоналістів”. Військами Червоної Армії, які вступили на територію Західної України і називались Українським фронтом, командував генерал з українським прізвищем — С. Тимошенко. Турботою про долю українського населення була пройнята і нота радянського уряду урядові польському, бо в ній заявлялось, що радянський уряд не може бути байдужим до того, що брати українці й білоруси залишились беззахисними внаслідок нападу Німеччини на Польщу. Про домовленість щодо такого розподілу територій взагалі ніде і не згадувалось. До речі, до 90–х років XX ст. не були відомі й угоди між СРСР та Німеччиною про розподіл Східної Європи,
Серед істориків нині немає спільного погляду щодо вересневих подій 1939 р.: одні вважають акт окупації західноукраїнських земель визволенням, інші — воєнною експансією тоталітарного режиму. Треба в цій ситуації врахувати, що здобула Україна і її народ в історичній перспективі. Можна в цьому плані твердити, що населення Західної України і справді з радістю прийняло прихід Червоної Армії як здійснення попередньої акції про злуку Східної і Західної України, що була офіційно оформлена ще 1919 року. Радянських воїнів–визволителів зустрічали з хлібом і сіллю, не знаючи ще, що вони принесли на своїх багнетах не лише звільнення від польського гніту, а й усі драми і трагедії тоталітарно–репресивної системи, яка вже на другий день ударила по них. Цей перший порив радості був і справді історичним підтвердженням Акту про злуку 22 січня 1919 р., який ще раз засвідчив бажання українського населення до єдності й соборності України Наддніпрянської і Галичини. З цього погляду, тобто формально, ця акція радянського уряду була прогресивною. І далі, злившись в одну родину, народ Західної України і Наддніпрянщини почав спільно боротись і проти більшовицького тоталітаризму, суть якого швидко зрозуміли на Заході, і проти німецьких нацистів. І ця спільна боротьба виробляла взаєморозуміння і взаємопідтримку двох частин українського народу в наступні десятиліття визвольної боротьби, зокрема, наприкінці 80–х і в 90–х років, у період нового державницького воскресіння України. Тобто, в історичній перспективі повернення західноукраїнської території до Наддніпрянщини було явищем безумовно позитивним.
Тоді ж партійно–чиновницький апарат СРСР почав підготовку до юридичного оформлення переходу Західної України до складу СРСР і УРСР.
По всій Західній Україні населення взяло участь у вільних виборах до головного представницького органу західноукраїнської території — Українських народних зборів. Це були демократичні прямі вибори при таємному голосуванні. Проте виборцям було — без альтернативи — надано всього один список кандидатів, підібраних радянськими чиновниками із числа робітників, лісорубів, селян, а також представників галицької інтелігенції. Всі ці депутати були обрані одноголосно й ухвалили рішення про проголошення радянської влади на всій західноукраїнській території. Крім того, проголошувалось її возз’єднання з УРСР. Цікаво, що збори — під диктовку радянських чиновників спочатку просили Верховну Раду СРСР прийняти їх до Союзу, а вже потім — просили прийняти Західну Україну до складу УРСР. До того ж було прийняте рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і промислових підприємств.