Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Цього самого дня було видано розпорядження про розпуск уряду Ярослава Стецька. Невдовзі й інші організатори цієї акції були заарештовані й відправлені в концтабори. 15 вересня німецькі репресивні органи провели масові арешти ОУН–Б.
Поміркована частина ОУН — мельниківці, а також емігрантський Державний центр УНР, це були прихильники гетьмана П. Скоропадського, враховуючи цей гіркий досвід, не пішли на конфлікт з німцями, сподіваючись вирішити українське питання після завершення війни.
У Західній Україні залишилась єдина українська громадська організація — рада сеньйорів, яка була перейменована 30 липня 1941 р. в Українську національну раду. Її очолили К. Левицький та А. Шептицький. Але й вона муляла очі окупантам.
Активність А. Шептицького, його численні звертання до нацистського уряду завершились примусовим підписанням документа про самоліквідацію Української національної ради.
Наступ німецької армії на Україну тривав. 19 вересня був зайнятий Київ. Але вже наступного дня сюди прибули похідні групи ОУН, які продовжили справу творення української адміністрації. Вони створили тут разом з представниками української інтелігенції управу міста. 5 жовтня у Києві ці сили створили Українську національну раду, яку очолив М. Величківський. Планувалося перетворити її в представницький орган всієї України. Обласні національні ради були утворені в Києві, Чернігові, Полтаві. Основним їхнім завданням було розгортання — для початку — соціально–культурного і церковного життя. Але проіснували вони недовго.
Окупаційний режим та рух опору в Україні
У перші місяці окупації на території Наддніпрянської України окупаційний режим, здавалося, був відносно м’яким. У тяжких умовах війни, за відсутності техніки селяни вручну збирали врожай, чекали, що німці роздадуть їм землю, а робітники відновлювали роботу на заводах, місцева інтелігенція самочинно відкривала школи, створювались органи друку, гуртки художньої самодіяльності тощо. В багатьох місцях відродилася діяльність церков. Відродилась і Українська автокефальна церква, репресована в 30–х роках. Почала виходити українська преса — випускалось понад 100 українських газет. У великих містах виникали літературні та наукові угруповання, були спроби навіть створити політичні об’єднання. Але це тривало недовго.
Німецький уряд не збирався розбудовувати Україну і робив свою справу. Окупована територія була розділена на кілька адміністративних одиниць: Правобережжя і частина Лівобережної України було виділено у Рейхскомісаріат Україна, на чолі якого був поставлений “злий пес”, як він сам себе називав, Еріх Кох; Галичина була включена до Генерал–губернаторства Польщі; південно–західний регіон з Одесою — під назвою Трансністрія — опинився у руках спільника фашистської Німеччини — Румунії. Східна частина в районі Харкова залишилася під окупацією німецьких військ. Цей розподіл свідчив про справжні наміри гітлерівської Німеччини щодо України. Маса чиновницької армії, якій не знайшлося місця в європейських країнах, окупованих німцями, обсіла українську землю. Адже Україна, багата матеріальними і людськими ресурсами, була для воюючої Німеччини унікальною територією, золотим дном.
Невдовзі вона перетворилась у жахливу територію, де розпочалися жорстокі репресії, грабунки й нищення. На нараді окупаційних чинів у Рівному Кох так визначив політику окупаційних властей в Україні: “Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає в Німеччині. Цю роботу слід проводити, не зважаючи на втрати”. Разом з тим було вилучено й саму назву “Україна”.
17 листопада 1941 р. в Києві була заборонена Українська національна рада, ліквідовані скрізь місцеві національні ради та їхні органи. Всі подальші спроби домовитись із Гітлером зазнали невдачі. У відповідь — полилася кров. Передусім розпочалися масові розстріли єврейського населення, а також діячів українського руху. У Києві була розстріляна в Бабиному Яру серед інших десятків тисяч українських патріотів відома українська поетеса Олена Теліга, яка брала участь у відродженні Спілки українських письменників.
Фанатичний расист Кох, якого його прибічники називали “коричневим царем України”, запопадливо реалізовував концепцію Гітлера: “Ми зацікавлені в тому,— говорив фюрер,— щоб ці росіяни, чи так звані українці, не дуже сильно розмножувались: адже ми маємо намір домогтися того, щоб одного чудового дня усі ці землі… були цілком заселені німцями”.