Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
На однім стовпі написано:
П і д е ш н а п р а в о — з а г р и з е в о в к.
П і д е ш н а л і в о — у б’ є ш с я в я р к у.
Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї.
…А от знову глухі заулки нашої республіки. І стоїть Вадим. І Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тоді відкіля ця певність? А може, це віра?
Але мчаться дороги. По дорогах мчаться н е в г а м о в н і, а збоку доріг плентаються н а в а н т а ж е н і. І ясно дивляться навантажені. Відкіля ця ясність?
І туманіють глухі заулки нашої республіки.
…Раптом вітер стих…
На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви збігались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
— Чи — Чи!
— Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами:
— …Це — перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Маріє, на нашу сучасність… XXV віку… Пам’ятаєш: Домбровський, Россель, Делеклюз…
…Пауза.
Потім додав ще:
— Християни мають своє Євангеліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю… чого ти не була… моя…
І знову впали вії.
Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.
…А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки:
— Чи — чи!
— Кра! Кра!
Біля етажерки лежала сосна — поруділа, а гірські трави зів’яли. Все-таки пахло сосною.
Коли стемніло, запалила свічку.
Розтаборилась півтемрява.
Теж зів’яла.
Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
— Ну, що, як?
Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.
А за вікном по станиці урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії.
Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крові, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем.
Стіни дивились сіро й похмуро.
Вадим догоряв. Кімнату наповнили хрипи.
Здавалось, десь булькає вода. Було болотно.
Марія дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
…Уночі Вадим почав ловити руками повітря.
Марія підійшла до ліжка.
І побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподівано рвонувся й одкинув голову.
Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказати — і не може.
Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала:
— П о о с е л я х у р о ч и с т о х о д и т ь к о м у н а.
На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою.
Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила…
…Те, що вона промовила, здавила тиша.
…І тиша запахла сосною.
Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла.
Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ, на схід.
Скоро заметушилось повітря, з моря джигітували солоні вітри.
В синій ночі не видно було, як летіли гори.
Тільки сивий Ельбрус велетнем маячив праворуч.
Марія йшла на схід.
Кавказ мовчав у гірській задумі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На далекій цегельні скликали нічну зміну:
— Гу-у!
1923 р.
Я (Романтика)
«Цвітові яблуні»
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. — Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає… Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ… Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди… За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір’я.