Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Коли проходили біля вікна, постукали.
— Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.
Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
…А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри. Проте солоні вітри джигітували, в Закаспії й зникали в невідомих пісках.
…Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.
Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…
Їй було боляче.
…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останні дні».
В штабі стояла ніч.
По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.
З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь.
Марія пішла в школу.
…Сотня. Напруженість.
…А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії?
— Ми не ра-би!
Клас гудів грубо, незграбно.
Пахло ріллею, ґрунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, виходили звідси з радістю криничної прозорої води.
В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.
В обід прийшов до Марії Гофман — гладкий, ласкавий, суворий — паровик на парах, тиха мудрість.
Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало.
Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.
Вона (Марія) дочка південної Кубані.
Сказав Гофман:
— А Зиммель знову накапостив.
Марія:
— Що там таке?
— Як же: послав червоноармійців по карти (знаєте, женщини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станиці в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.
— Ну й радійте. Ви ж самі кажете — не можна без цього.
Г'офман уперто одрубав:
— Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь.
Ще говорив.
Тоді Марія спитала:
— Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: у р о ч и с т о х о д и т ь п о о с е л я х к о м у н а. Де ви її бачите? Просто — тоска. Просто — харя непереможеного хама.
— Ви так думаєте?
— Я цього певна.
Гофман підійшов до вікна й сказав:
— Тоді виходьте з партії.
— А чому вам не вийти?
Марія підвелась.
Гофман сказав спокійно:
— Тому, що нам все ясно.
— Гм… логіка!
…А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками. Марія усміхнулась:
— Коли погони носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
— Почекайте, товаришко!
Ще усміхнулась:
— Ну, що ви… то я так… жартую…
З вікна бачили гори й сиві верхів’я Ельбрусу. Верхів’я знову бігли в тумани.
Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.
Пісні були веселі й сумні — радянські.
Сосна, що привіз її Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала у руці.
Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станиці в колодязі.
Гофман суворо відрубав:
— Ви мовчали б краще.
Знизав плечима Зиммель:
— Я думаю, що можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики.
Зиммель розійшовся й уперто доводив:
1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів;
2) норми полової моралі й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже «относительне».
Нарешті він сказав:
— Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш — не продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти.
Марія:
— Звідси?
— Що ж звідси? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонів:
— Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партії.
І раптом закричав на Зиммеля:
— Геть звідси… мальчишка!..
Зиммель зблід і відступив на два кроки:
— Чого це ви… Бог з вами! Хіба це моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібранні.