Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
В стіну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гірлянди.
Скоро підуть і ці.
Пізно.
Ніч.
Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала:
— А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
— Звичайно, журно. Але… ти мене розумієш…
Вадим сухо й гостро дивився на вугіль.
Зрідка налітав вітер, тоді з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила:
_ Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки — тоска. Це те, коли покидаєш позиції й не певний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марія знітилась на колодці — крапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі. Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.
Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасності й говорили про комуну.
Вадим — комісар бригади, Марія — крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.
Марія ще говорила глухо:
— Ну да — певний, і ну да — непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.
Вадим:
— Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.
…По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.
Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.
Невідомо чий запах — сосни, гірських трав, чи то пахтить синій листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
…Боляче вдарило: «жаба»!
Але Марія раптом згадала — полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця — запекло.
…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво:
— Сідай-но ближче, моя неспокійна Маріє.
Здригнула:
— Твоя?
— А чому ж не моя? Моя товаришка… Так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна… от…
(…Буває в синю ніч зарипить далеко журавель — витягають воду. Зарипів).
— Я теж романтик. Але романтика така: я з а к о х а н и й у к о м у н у. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання. Тільки тобі. Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є. І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті, потрібно з у п и н и т и с я… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч його стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно?
Знову біля серця запекло:
— Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху.
Вадим:
— Не хвилюйся, Маріє…
Марія грубо й чітко:
— Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
…Марія — крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції — тяв, тяв! Але не приблудилась: знала Фігнер і ще багато.
Вугіль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала — і Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно.
Ще глухо входили в стіну цвяхи.
Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада. Через три дні в забутій станиці Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сім’єю.
…На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марія й Вадим. Море завжди нагадує мільйони років.
Так, це було на Кавказі, на північнім, недалеко узгір.
А вдень бачили сиві верхів’я Ельбрусу. Іноді верхів’я бігли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
— Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?
Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марія підвелась і похмуро кинула:
— Ходім!
Марія погасила останню головню — і огнище вмерло.