Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Гофман одразу ж одійшов:
— Ну, от… відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, коммерсантик.
І сів на ліжко.
Марія усміхалась.
Зиммель свиснув демонстративно.
— Робоча опозиція…
Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м’яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятості й певності в казковість майбутніх годин. У вестибюлі чітко й агітаційно кричав хтось:
— Ми не раби!
А другий голос дзвінко одкликався:
— Рабами не будемо!
Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічності пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.
Гофман заспокоївся й дивився на сосну:
— От куди б нашому Вадимові. В бір.
Марія раптом згадала й сказала з сумом:
— Це ж жорстоко…
— Ви про Вадима?
— Ну да… Вічний ідіотський трафарет: memento mori.
За вікном знову посувався синій листопад.
Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий. Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії.
Іноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла й зникала за обрієм.
Марія пішла в свою роту.
Три взводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого. Підійшла до лампи:
— Що пишете?
Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадоволено:
— Клята буква. Ніяк не пишеться. «Чи». Буква — «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.
Марія сіла допомагати.
Взяла в руку коряві пальці червонармійцеві й виводила букву «чи».
Писали довго — вдвох…
А в своїй кімнаті згадувала червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру «чи».
Літера «чи» довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило.
Потім Марія пішла до Вадима.
Було пізно, але він ще працював.
Голубом положила руку йому на плече:
— Слухай, Вадиме!
Він підвівся й сів з нею на ліжко.
Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.
— Слухай, Вадиме!
— Так… слухаю…
Марія схилила голову на Вадимову скроню і збирала чаймою ніздер запах мужського тіла.
Потім ледве чутно сказала:
— Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули.
Вадим уважно подивився на Марію:
— І… я тебе теж кохаю!
Вона:
— Але…
Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напівсерйозно:
— Я тебе розумію: в о р о г а м н е д о к о х а н н я.
Марія:
— Так, ти мій ворог.
І тихо розсипала хворий сміх.
На світанку шостого листопада вдарив мороз.
Затривожились дерева, пішла листяна хуга.
Дерева порожніли — голо. А листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Стоси.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри.
По станиці пройшла мідна тиша.
Тільки зрідка рипів далекий журавель — витягали воду. Гофман з червоноармійцями вже заквітчав залу. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман:
— Паф! Паф!
А червоноармійці хвилювались:
— Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мітинг:
— Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двір штабу в ліхтарях. Завтра буде ілюмінація. На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової, синьої.
Це — революція.
Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія?
Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять —
на північ,
на південь,
на захід,
на схід.
І ширяємо над землею замріяні, далекі. Хіба це не поезія?
З а в т р а р о з г о р н е м о г о л у б и н у к н и г у в і ч н о ї п о е з і ї — с в і т о в о ї, с и н ь о ї… Марія читала європейські новинки, про радіоплуг.
Сказала лукаво Гофманові:
— От пишуть про радіоплуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б’ють на п’ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?
Гофман:
— Нічого… От почитайте в «Правді» про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.