Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
— Ой, що сталося?
— Записка… Записка Берджеса! Адже він знущався з мене, тільки тепер я зрозумів! — Він процитував: — «В глибині душі ви не можете поважати мене, бо вам добре відомо, в чому мене звинувачує…» Тепер усе ясно! Боже мій! Він знає, що я знаю! Ти бачиш, як хитро побудовано фразу? Це пастка… І я в неї попав, мов дурень, Мері…
— Який жах! Я знаю, що ти хочеш сказати… Він не повернув твого листа!
— Так… тримає його в себе, щоб занапастити нас… Мері, декому він уже виказав нас… Я це відчуваю… Добре відчуваю. Пам’ятаєш, як на нас дивилися в церкві? Берджес не відповів на наше привітання: він знає, що робить!
Вночі викликали лікаря. А на ранок всі вже знали, що подружжя Річардсів тяжко захворіло. Лікар сказав, що сили старих вичерпались від хвилювання, викликаного несподіваним щастям, надмірної кількості відвідувачів і недосипання. Місто щиро засмутилось, бо ці старі були тепер його єдиною гордістю.
Через два дні справи ще більше погіршали. Старі марили й поводилися дуже дивно. Сиділки запевняли, що Річардс показував чеки. На вісім тисяч п’ятсот? Ні, на величезну суму — тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів! Звідки таке везіння?
Другого дня сиділки розповіли про ще дивніші речі. Вони хотіли про всяк випадок заховати чеки. Але, понишпоривши у хворого під подушками, нічого не знайшли. Річардс сказав:
— Не чіпайте подушки. Чого вам треба?
— Ми думали, що чеки краще…
— Ви їх більше не побачите: я їх знищив. Вони від сатани. Я бачив на них пекельне тавро і знаю — їх прислано, щоб увести мене в гріх.
Далі він почав верзти таке, що й зрозуміти було неможливо і згадати страшно, — до того ж лікар звелів їм мовчати про це.
Річардс сказав правду: чеків більше ніхто не бачив.
Але одна сиділка, певно, проговорилася вві сні, бо через два дні усе місто знало, що белькотів хворий. Його марення були й справді дивні. Виходило, що Річардс теж претендував на мішок і що Берджес спершу приховав записку старого, а тоді підступно виказав його.
Берджесу так і сказали, проте він уперто заперечував свою вину. Навіть заявив, що недобре надавати такої ваги маренню хворої старої людини, та ще й несповна розуму. Однак підозра не розвіялася і балачки не припинилися.
Через день-другий стали говорити про те, що місіс Річардс, марячи, повторює чоловікові слова. Підозра знову спалахнула й виросла до цілковитої певності, аж поки віра Гедліберга в чистоту свого єдиного незаплямованого славетного громадянина стала згасати і вже ледь блимала.
Минуло ще шість днів — і знову новина: старі помирають. В передсмертну годину свідомість Річардса прояснилася, він послав по Берджеса. Прийшовши, Берджес сказав:
— Залиште нас. Очевидно, він хоче щось сказати мені без свідків.
— Ні, — заперечив Річардс, — мені потрібні свідки. Нехай усі почують мою сповідь, — я хочу померти як людина, а не як собака. Я вважав себе чесним, але моя чесність була штучна, як і ваша. Так само, як і ви, я не встояв перед спокусою. Я підписався під брехнею, бо поласився на той нікчемний мішок. Містер Берджес не забув, що колись я зробив йому послугу, — і з почуття вдячності (на яку я не заслуговую) приховав мого листа й урятував мене. Ви всі знаєте, в чому його обвинувачували багато років тому. Мої свідчення — і тільки мої — могли б виправдати його, та я вчинив як боягуз і не врятував його від ганьби…
— Ні, ні… Містере Річардс, ви…
— Наша служниця виказала йому мою таємницю…
— Ніхто мені нічого не виказував.
— … і його можна зрозуміти й виправдати: він пошкодував за добром, що вчинив, і тепер викрив мене… по заслузі…
— Це неправда! Присягаюся!
— Прощаю йому від щирого сердця.
Палкі протести Берджеса були марні — Річардс уже не чув його. Він одійшов у вічність не відаючи, що ще раз був несправедливий до бідолахи Берджеса. Старенька його дружина померла тієї самої ночі.
Останній із дев’ятнадцяти Непідкупних став жертвою диявольського мішка. З лицемірного міста було зірвано останній клапоть його давньої слави. Скорбота його була непоказна, зате справжня.
Законодавчим актом — у відповідь на прохання та петиції — дозволено було перейменувати Гедліберг (байдуже, як саме, — я його не викажу), а також вилучити одне слово з окраси міської печатки — девізу, відомого не одному поколінню городян.
Місто знову стало чесним, але тепер його так легко не обдуриш.
Колишній девіз: НЕ ВВЕДИ НАС У СПОКУСУ